— Говори сміливо! Тут тільки я та ще ти...
І Безрук розповів Володимиру, що князь туровський Святополк через жону свою Марину налагодив зв'язок з тестем — польським князем Болеславом — і німецьким імператором Генріхом, які обіцяють дати йому збройну допомогу, а через єпископа Рейнберна — духівника Марини — з римським папою і що Святополк уже готовий, спираючись на воїнство Болеслава, вирушити на Київ, убити його — князя Володимира, захопити Київський стіл, прийняти католицьку віру...
Вслухаючись у кожне слово, яке промовляв воєвода Безрук, князь Володимир непорушне, спираючись на поручні, сидів у кутку палати в кріслі, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальці правиці, що зламав поручні.
— Воєводо Безрук! — Встав Володимир з крісла. — Чи розумієш ти, що сказав? Якщо це правда — Святополк мій ворог, якщо лжа — ти приймеш смерть...
— Княже Володимире, — спокійно і впевнено відповів Безрук, — я сказав токмо правду і мусив її сказати, бо служу Русі, людям, тобі.
6
Пізно вночі земляними, слизькими після недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидів Святополк. Попереду нього, тримаючи голі мечі в руках, ішли два гридні, воєвода Вовчий Хвіст з світильником у руках ступав взап'ять князеві.
— Вийдіть, гридні! — велів Володимир, коли ті, одімкнувши важкий замок, увійшли до порубу, а воєвода поставив світильник на землю. — ї ти йди, воєводо!
Кволе проміння освітило поруб, складені з дубових кругляків, вкриті білою плісенню стіни, покровину з важких тесаних колод, долівку, два пні, на одному з яких стояла корчага з водою й лежав хліб, та ще купу перетертої, зотлілої соломи в кутку.
Ще в одному кутку, опустивши руки, у сорочці й ногавицях стояв босоніж Святополк. Проміння від світильника вирвало з півтемряви його обличчя, низький лоб, перерізаний пасмом довгого волосся, тривожні очі, гострі вилиці й стиснуті уста, заросле щетиною підборіддя.
— От я і прийшов до тебе, Святополче! — дромовив Володимир,
— Бачу! — посміхнувся той. — Дякую, що одвідав, княже Вододимире. Шкода тільки, що зустрічаю тебе не в палатах, а тут, у порубі.
— Це правда, шкода! — зітхнув князь. — Але ще поробиш, — мусимо тут і отак говорити. Він сів на пень.
— Стомився я! Сядь і ти! — запропонував Володимир Святополку.
— Я й постою, — похмуро промовив він. — Мені немає від чого стомлюватись — хіба від дум...
— Про що ж ти думаєш, Святополче?
— Князеві, який учора сидів у палатах, а нині гниє в твоєму порубі на трухлій соломі, є що думати.
— Чому не думав про це раніше, коли хотів підняти смуту в західних волостях Русі, йти з тестем своїм на Київ, вбити мене — київського князя, зрадити віру руських людей, стати слугою папи?
— Зараз я в твоїй власті, — спроквола відповів Святополк, — ти дужий, вельми дужий, княже, василевс... Але навіщо вигадуєш таке про мене — учора туровського князя, а нині в'язня, кинутого твоєю десницею в цей поруб?
— Марно ти нарікаєш на мене. Не я тебе кинув у поруб, це бояри й воєводи, що чули про твої замишляї в Турові, схопили тебе, привезли до города Києва... Та й жона твоя Марина, духівник Рейнберн, іже були з тобою, нині сказали правду... О люди, люди, всі ви такі, днесь служите одному, заутра другому...
Святополк мовчав, дивлячись у темний куток порубу, потім обернувся до Володимира, й той побачив його запалені очі, закушені уста.
— Що ж, — задихаючись, прохрипів він, — коли все знаєш, скажу і я правду... Слухай, княже Володимире! Це — так! Мислив я з Турова йти на Київ, мислив перемогти твою дружину, а вже вої мої, либонь, не пошкодували б і тебе... Важко мені в цьому признатись, тобі це страшно чути, але отака моя правда.
Володимир здригнувся й промовив:
— Чую, Святополче! Тепер ти сказав правду. Але марно думаєш, що вона страшна мені. Ні, не за себе боюсь, за Русь, за людей її страшно.
Довгу хвилину по цьому князь Володимир мовчав, а потім продовжив:
— Страшно, Святополче, за Руську землю... З одного боку — ромеї, зі сходу насувають печеніги, за ними ідуть половці, з полунощі точать ножі свіони, ти ж хотів від заходу пустити в нашу землю ще й поляків, німців, гіапу римського.
— Поляки й німці далеко, — заперечив Святополк. — Папа римський від них ще далі... До Візантії, — процідив він, — либонь, ближче, адже так, княже?
Володимир зрозумів, на що натякає Святополк.
— Я на легіони ромеїв не спирався й не пустив би їх на Русь... Віру християнську я приймав такожде не від константинопольського патріарха.
— Я також не збирався продавати Русь, — Зухвало крикнув Святополк, — ні полякам, ні німцям, ані папі!..
Князь Володимир гірко посміхнувся.
— Так чому ж ти тоді так діяв, Святополче? Довгу хвилину в порубі було тихо, тільки з дерев'яного зрубу стіни в одному місці однозвучне падали краплини, потріскувала солома в кутку, за дверима раз і другий пролунали кроки.
— Від уності моєї, — почав Святополк, — я не любив тебе, княже, бо кров батька мого Ярополка запеклась на твоїх руках, бо ти вигнав матір мою Юлію з Києва, бо мене зневажили діти твої й сам ти, бо ти, розділяя землі, поставив мене князем у найгіршій волості — Турові, бо ти ніколи й ні на крихту не робив мені добра, токмо зло... Чому ж я мусив робити тобі добре, як міг я не помститись за батька, матір і за все, за все?..
Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка.
— Ти сотворив добре, сказав мені свою правду, хоч, Святополче, ліпше би було та й міг її сказати раніше. Що ж, я почув це нині від тебе, хоч знав твої думи раніше...
— Так чому ж ти кинув мене в поруб, допитуєш, мучиш, якщо все знаєш?
— Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда.
— Великий княже і василевсе Русі! — засміявся Святополк. — Тобі мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене?
— Я говорю це, — ніби не почув його слів Володимир, — бо не хотів убити і не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам від нього, а ще більше — Русь і її люди, я ж усе простив йому, кликав на мир і любов... Князя Ярополка в сінях терема убили два гридні, яких підкупив воєвода Блуд, ти, Святополче, це знаєш.