Ця гридьба вже й раніше була хижою, злою — князь платив і їм гривнями, годував гов'ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень.
Роздратовані гридні говорять:
— Зло єсть головам нашим, їмо дерев'яними ложками, а вмираємо від ножа з-за рогу...
Князь Володимир велить платити гридням більше, викувати для них срібні ложки.
— Без дружини не матиму нічого, а з нею здобуду, як отець мій і дід, золото, срібло.
Увечері він довго розмовляв з єпископом Анастасом, вранці велить кликати в Золоту палату воєвод, мужів, бояр.
Єпископ Анастас несміливо зайшов до Золотої палати — князь Володимир вперше запросив його на збори старшої дружини.
У палаті декого з бояр і воєвод здивувало, чому з'явився гут єпископ, чим може він допомогти в цей важкий, смутьяний час князеві, Горі?
Втім, це одразу й минуло — єпископ тихим кроком пройшов майже до самого помосту, піднявши правицю, благословив князя, сів на лаві в кутку й тихо, заглиблений у свої думи, там і сидів.
Розмова в палаті цього ранку йшла важка й сувора — яро вбитих купця й ябетника, про трупи гриднів, знайдені над Почайною.
— Уже, княже, — гомоніли бояри й воєводи, — не допомагають і віри, беремо з головників і татів за убитого купчину, гридня, ябетника, мечника по сорок гривень, а головництво не припиняється...
— Що хочете, мужі мої? — запитав князь.
— Аще убив головник кого з бояр, чи воєвод, або твого мужа, княже, да убієн буде...
— Не можу! — промовив князь Володимир. — Новай закон, віра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь гріха, не можу...
Володимир замовк, він сказав, що думав. Але тут, у палаті, був єпископ, нехай він повість, як велить церква?
— Отче Анастасе, — звернувся князь Володимир до єпископа, — що скажеш мені й мужам моїм?
Єпископ Анастас встав, подивився на князя, воєвод, бояр.
— Ти поставлений єси, княже, — тихим голосом промовив він, — на стіл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування...
— Чи можу я карати смертю за смерть? — запитав його князь.
— Достойний ти карати смертю розбійника, але з іспитом і розглядом, без цього-бо власті немає...
— Буду, — сказав князь Володимир, — творити так, як просите ви, мужі мої, і як велить бог! Каратиму смертю...
Так у Києві... А землі? Князь Володимир не розуміє, що робиться в Києві, але такі ж вісті йдуть і з земель — і там татьба й розбої, і там єретичество, волхування, сволочіння...
Нове ворогує з старим — це так; Володимир вірить у нове, у городі Києві разом з боярами, воєводами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах і землях Русі є своя Гора, свої воєводи й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.
Але чи можна вірити всім городам і землям, на кого там покластись, на кого звіритись?
Сумнів — перший ворог, що починає точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх.
5
Князь Володимир кличе синів. Він довго думав, раніше ніж це зробити. Та ні — їм і тільки їм можна довірити свою душу, у важкий час тільки на них можна покластись, бо це ж — його кров, його родина.
Добрі сини в князя Володимира, деякі з них, як Вишеслав, Ізяслав, Ярослав, схожі на матір Рогніду, деякі — Всеволод, Святослав — крапля в краплю нагадують батька, всі вони тут, на Горі, вчились їздити на коні, володіти мечем і списом, бити звіра, буде потреба — не устрашаться й ворога, дехто з них, як-от Ярослав, добре вчився й грамоті — читає грецькі, латинянські, німецькі письмена. Між синами стоїть і Святополк, син Яронолка, — разом з усіма дітьми він живе в теремі, вчиться, виростає, брати не кривдять ного, сам Володимир поводиться, як з рідним.
— Сідайте, діти мої! — промовляє князь, і сини сідають за столом, а вів стоїть біля розчиненого вікна, дивиться то на них, то на Дніпро, піски, луки.
Сини, правду кажучи, не чекали цього: після того як Рогніда пішла з Гори, мале хто з них і бачив батька — вони кормились самі в стравниці, батько з царицею Анною снідали й обідали на верху, князь Володимир давко вже уникав зустрічі з ними.
Побачивши тепер батька, вони здивувались — як же змінився, постарів, став зовсім іншим князь Воогодамир — обличчя похмурнішало, очі згасли, голос стих. А втім, добре, що батько їх покликав, дуже добре, що навкруг немає ні воєвод, ні бояр; вони та батько — єдина родина.
Князь Володимир іде від вікна, зупиняється біля синів, кладе руку на таече Вишеслава.
— Діти мої, — дуже тепло, по-батьківському починає князь Володимир. — Я покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро, прийміть у серце слова мої, говорю з вами не як князь, а як отець із своїми синами...
Він замовкає, стоїть сивий, ледь зігнутий у спині, і, що говорити, ці теплі слова його викликають відгук, чулість у юнацьких душах.
— Відаєте ви, діти, — продовжує князь, — що отці мої і сам такожде довго збираша землю Руську, усгрояша її, брань приймаша за ню із многими ворогами; і нині Русь велика, дужа, незборна...
Він знову замовкає, згадуючи далекі походи, стогін людей, кров на піску, думає, як розповісти про це синам своїм, але безнадійно махає рукою й закінчує свої думи:
— Багато діла звершили ми, живучи по закону й покону отців і дідів наших, але Русь жадала, настав чає, і взяв я для неї нову віру — християни суть нині руські люди, во Хрйста обпеклися такожде ви і я з вами, — так велів бог...
Князь говорив тихим, спокійним гажоеом, він неначе умовляв сам себе, але в словах його все ж бринить тривога, неспокій.
— Сонце на небі, — каже князь Володимир, — затьмарює туча, найкращі цвіти садів можуть знищити морози, — так і на Русі є нібито покорство до князя, мир у землях, а землі невдовотені Києвом, неспокойство, татьба, розбой є всюди, миру в землях немає, миру між ними також...
Тепер уже не Володимир, стурбовані сини дивляться на отця-князя, тривога за Руську землю отця — це тривога і їх, а він розкривав перед ними душу й серце.
— Тому думаю так: я отець дому — Русі, але підпора моя тільки ви, кому, крім вас, повім те, що непокоїть душу, на кого, крім вас, можу покластись? Ні, вірте мені, крім вас, нікого в мене немає, покладаюсь токмо на вас, через що не можу тримати вас у Києві, як би сам того не хотів, думаю послати в землі.