Судна розвертались, вітер надував усе дужче й дужче вітрила; запінюючи голубі води, дромон, а за ним і всі кораблі почали відходити від півострова.
Просто перед собою Анна бачила ворота Босфору, там вставала висока хвиля, густо синіла вода, вгорі пливли, як неповороткі, важкі дельфіни, темно-сірі хмари.
Анну не лякала похмура, тьмяна далина, в Константинополі, від якого віддалялись кораблі, їй нічого було втрачати, там Анна була б тільки родичкою, сестрою василевса, не їй, а імператору належить там і честь, і слава.
За дромоном поспішає ціла флотилія суден, тут везуть вінці для князя Володимира й Анни — він і вона будуть василевсами Руської імперії, з нею їде багато священиків, вони везуть з собою царські одяги, церковний посуд, ікони, ризи... Це — добра зброя, Анна дуже надіється на неї.
І Анна зовсім не думала про того, хто мав у далекому Херсонесі назвати її жоною, їй було байдуже, який з себе князь Володимир, їй хотілось тільки швидше стати поряд з ним, одягти вінець, бути василісою.
З Константинополя дивились, як кораблі з василіками, данню й царівною Анною вийшли із Золотого Рогу, розвернулись біля ріжка півострова й попливли до воріт Босфору, — всі в городі просили бога, щоб він послав їм попутний вітер, щасливу дорогу.
Задоволений був і імператор Василь — одягнутий у легкий дивітисій, у черевиках на босу ногу, він стояв після виходу в Золоту палату біля вікна своїх покоїв, підставляючи обличчя, шию, груди свіжому вітерцеві, що повівав з протоків Пропонтиди.
Дорогою ціною купував він на цей раз мир з руським князем — щоб зібрати йому дань, довелось знову продати купцями з Венеції і Амальфи чимало коштовностей з Великого палацу й навіть шолом імператора Костянтина Великого; довелось Василеві дати ще й посаг сестрі Анні — одяги для неї й князя Володимира, ікони, ризи, чимало грецьких книг, — убога Візантія стає ще убогішою, злиденною.
Проте мир виграно — Клімати з городом Херсонесом залишаються фемою Візантії, у викуп за це Василь дає Володимиру корону й сестру Анну, василіки везуть у Херсонес харатію імператорів, у якій золотом написано, що Візантія не чіпатиме земель Русі над Понтом Евксінським, виведе свої війська з Болгарії.
О ні, виводити військо з Болгарії імператор Василь не збирається — того, що написано в харатіях, не буде надалі, нехай грецькі кораблі швидше пливуть до Херсонеса, імператор Василь велить своїм військам іти в Родопи! Так імператор Василь бореться за мир, так він знищить Болгарію... А Русь, що імператорові Василеві Русь. Доки в Києві сиділи князі, Візантія боролась з князями, нині Русь імперія — він боротиметься з нею.
З вікон Влахерна також видно Золотий Ріг, Пропонтиду, кораблі, що прямують до Босфору. Звідти дивиться на них Феофано.
Це не та вже красуня василіса Феофано, що скоряла імператорів красою, а імперію — хитрістю, чварами, зрадою. Колись у неї були сили й здоров'я — вона розтратила їх у шаленому вихорі життя.
У Феофано була колись краса — її називали, і не без підстав, кращою жінкою світу, за один її поцілунок, пристрасть, жагу вмирали — тепер вона була нікому не потрібна, зів'яла квітка, кинута обіч дороги.
Маючи силу, здоров'я й красу, вона мала колись і друзів, що присягались їй у вірності й любові, але одних не стало — вона вбила їх власною рукою, іншим Феофано була вже не потрібна.
Тепер вона сказала дочці своїй Анні, і це була, либонь, єдина правда, промовлена нею за все життя:
— Ти недобре робиш, Анно, що не виконуєш загаду свого брата Василя й не їдеш на Русь.
— Але ж ти сама говорила мені, та й сама я достеменно знаю, що брат мій Василь не зробив і ніколи не зробить добра ні тобі, ні мені.
Феофано зітхнула — це був, либонь, перший у її житті людський стогін.
— Так, — згодилась вона, — я тобі говорила й знаю, що мій син, а твій брат Василь — наш недруг, ворог... Справа, Анно, зараз не в ньому, — я пам'ятаю Константинополь і імперію тоді, — заплющила очі і замріялась Феофано, — коли на чолі її стояли жорстокі, дужі люди — Костянтин, Никифор, Іоанн, — тоді світ боявся імперії... Василь також жорстокий, але безсилий, він оточив себе такими ж безсилими, бездарними людьми, у нього немає вже навіть полководців, його військо — священики та ченці.
— Це страшно, мамо! — промовила Анна.
— Так, це страшно, — згодилась Феофано, — бо Василь, — він уночі приходив до мене, — може ще залити кров'ю Болгарію, може ще раз обдурити Русь, але, вір мені, а я добре знаю, наша імперія розпадається, загибаємо ми — ти і я, загибає імперія. Тому говорю тобі, Анно, їдь на Русь, там ти житимеш, матимеш честь і славу.
Анна зробила, як їй радила мати. З вікон Влахерна було видно, як кораблі грецькі один за одним входять у ворота Босфору, завертаючи, зникають за високими скелями.
Феофано зітхнула — тепер вона буде одна, зовсім одна у Влахернському палаці, скоро помре.
І смерть недалеко — уже цілий рік Феофано хворіє, не може їсти, худне, в неї часто колотиться серце, наморочиться голова, німіють руки, ноги, безнастанно пече й пече під грудьми... Студениця* (*Студениця — рак.) — так назвали лікарі хворобу, а від неї, як достеменно знає Феофано, немає вже рятунку.
І Феофано розуміє, що це — кінець, вона, що все й завжди перемагала, не може боротись з студеницею, на цей раз, і вже востаннє, переможе хвороба.
3
Тиша стояла й безвітря, Руське море неначе спало, в берегах біля Херсонеса ледь-ледь плескалась хвиля, лоно вод не тривожила жодна лодія.
Та ось на далекому обрії з'явились кораблі — чимало хеландій, памфіл, кумварій півколом ішли попереду, за ними на ста довгих веслах, розриваючи тупим носом воду й залишаючи по собі широкий слід, плив дромон із знаменом імперії на найвищій щоглі.
Тоді на стіни города й на скелі вийшли всі мешканці Херсонеса й вої руські — вони дивились, як кораблі з Константинополя обгинають вузький півострів, пливуть попід скелястим північним узбережжям, круто повертають на південь і заходять до спокійної затоки Символів.
Гостей з Константинополя зустрічали нові херсонеські протевон і стратиг, руські воєводи й вої стояли далі — на головній вулиці города, на сходах і біля базиліки акрополя.