— А Корсунська земля? — скипіли василіки. — Князь Володимир не загрожує, а ступив на нашу землю, взяв Херсонес, що скажемо ми імператорам про цей город?
Князь Володимир не квапився з відповіддю.
— Правда, — промовив нарешті він, — Корсунська земля, сиріч Клімати, — то ваша фема, і князі руські писали, що не імуть власті на цій землі, що Клімати не підкоряються їм. Від цього не відступаю, про землю Курсунську пишемо по старому ряду. І Херсонес був вашим городом. Проте давайте поговоримо про город цей пізніше, коли кінчимо весь ряд... Обіцяю — вашого собі не візьму.
Слова про Херсонес збили з толку й дуже стурбували василіків імператорів — чому ж князь Володимир, укладаючи ряд про Клімати, не хоче зараз говорити про Херсонес, невже ж він думає залишити собі цей город?.. Адже Клімати без Херсонеса — тіло без голови!.. Та ні, він сказав — вашого собі не візьму, отже, не візьме й Херсонес.
Втрутились купці:
— І про куплю-продаж скажи їм, княже!
— Правда! — згодився князь Володимир. — Ми говорили з василікамії в Києві — не можемо так, як нині, торгувати з Візантією.
— Імператори згодні прийняти в Константинополі купців, скільки хоче Русь, нехай вони самі визначають ціни. Заговорили й бояри:
— А про челядь, княже?
Володимир з одного слова зрозумів бояр — так, на Русі, особливо ж у боярських вотчинах над Дністром і Дунаєм, бувають випадки, коли челядь, смерди, що стали обельними холопами, покидають землі, ідуть у ліси, тікають світ за очі, часом потрапляють і до Візантії.
— Мої бояри кажуть, — звернувся до василіків Володимира — що часом челядь з Візантії утікає до Русі, а наша буває у Візантії... Напишемо про челядь, аще ускочить на Русь з Візантії, і про ту челядь, яка може ускочити з Русі до вас, — восп'ятити* (*Восп'ятити — повернути назад.) мусимо їх.
— І про татьбу та розбой, — стиха гомоніли вже купці. Це була правда — в Константинополі траплялось не раз, що в руських купців викрадали товари, — що говорити — і в Києві, на подольському торзі, є доста татів між голодними смердами.
— Гаразд, — згодився князь, — і про це мусимо написати: аще гречин щось украде в русина або русин у грека — показнені будуть по закону грецькому і по уставу руському; аще уб'є гречин русина або русин грека — да уб'ємо їх.
Тоді василіки схопились.
— Ми згодні, — сказали вони, — і запишемо про татьбу й розбой, як писали про це й допреже. Але, княже Володимире, ти мусиш смертю покарати й тих, що забили в городі Києві купця-гречина Феодора з сином, а за двір його і всі скарби нехай тать заплатить.
Князь Володимир довго й пильно дивився на василіків, а тоді суворо сказав:
— Якби Феодор був токмо вашим купцем, я покарав би головників і повернув Візантії всі його добра, але він — не купець, а послух Візантії, що продав Русь, і карали його з сином усі руські люди... Хочете викуп за нього мати — говоріть з усією Руською землею, а я не раджу вам таку розмову мати... Запам'ятайте, василіки, й перекажіть імператорам: коли присилатимете до нас послухів, зрадників, татів — смертю будемо карати їх, як і патрикія Феодора... Тільки цього не будемо писати в нашому ряді: шкода вас!
Якби це робилось не в Херсонесі, а в Константинополі чи іншому городі Візантії, василіки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не сміли рота розкрити.
Проте, згоджуючись з усім, що їм пропонував князь Володимир, вони хотіли досягнути й свого — якщо не в бою і не силою, то хитрим словом.
Підвівся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський.
— Ми, василіки, — сказав він, — приймаємо твій ряд, княже, будемо молити бога й певні, що божественні василевси його підпишуть. Проте це — ряд велій, такий, як і з Німецькою імперією, могутніми державами світу...
— Чого ж хоче митрополит?
— Ми дамо Русі те, що зрівняє її з іншими могутніми державами світу... християнство, що дасть Русі істинну віру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварів.
Князь Володимир посміхнувся.
— Марно думаєте ви, ромеї, що руські люди варвари. Ви кажете, що в нас немає грамоти, що ми — темні й неписьменні. Ні, це неправда, бо здавна руські люди карбували рєзи, і нині, як і ромеї, пишуть харатії, мають книжиці, слов'янськими знаками писані... Ви кажете, що в нас на Русі немає віри істинної, що ми язичники, молимось дерев'яним богам? Ні, не так, у нас є багато людей, що моляться дерев'яним богам, а є багато й християн, що мають храми, моляться іконам, читають книжиці.
— Патріарх Фотій сто літ тому утвердив у Києві єпархію, що підлягала Константинополю, — підхопили гречини.
— Чув таке, — посміхнувся Володимир, — але дуже шкода, що той патріарх, сидячи в Константинополі й не бачивши й не питаючись Русі, записав єпархію, бо в Києві її не визнали. Перших священиків у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотів охрестити імператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василіки, знаєте...
— Так, — швидко сказав митрополит Роман, — ми це знаємо і тому хочемо, аби нині ця єпархія була стверджена, аби Руська земля хрестилась від константинопольського патріарха.
Князь Володимир відповів:
— Слухайте, василіки, й перекажіть імператору Василеві — так, прийшов час, і ми думаємо охрестити Русь.
Василіки вперше за весь час радісно й легко зітхнули.
— Боже всесильний, — вирвалось у митрополита Романа, — дякуємо тобі, що просвітив руського князя... Володимир ніби не почув його слів.
— Я вам повім правду про Русь, — сказав далі він. — Так, прийшов час, коли ми, руські люди, вирішили прийняти християнську віру. Древні боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в світі іному й хочемо жити, як усі... і в нас багато чого не вистачає: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем і щитом, у нас немає того, що має Візантія. Що ж, ми візьмемо це у вас.
— Ми охрестимо тебе, княже! — заволали василіки, а наіпаче митрополит Роман і священик Феофіл.
— Не про себе думаю, — з посмішкою відповів їм Володимир, — бог уже просвітив мене, я єсмь християнин.