Тимчасом, схвильований різними думами, я ходив сюди й туди по чардаку. З одного боку — мені страшенно хотілося побачитися з тими моряками, бо я знав, що серед них, особливо в чорноморській ескадрі, багато земляків, навіть знайомих: молодий Гамалія, мій ровесник Лизогуб, брати Міклашевські та інші, які були в морській службі, але, з другого боку, я розумів, що це для мене пахне небезпекою. Напевно сухопутним і морським канцеляріям було вже відоме моє ім'я, як пов'язане з княжною. Може вони навіть вже давно слідкують за мною, хоч би через Афендика та й через інших, які б напевно знайшлися. Може, коли б я тільки вступив би на чардак котрогось із тих кораблів, то лиховісна петля обвилася б навкола моєї шиї і я помандрував би під вартою, до того в кайданах, просто в Петербург та в Петропавлівську фортецю, а тоді на тому ж чардаку злорадісно посміхнувся б до мене той самий всевідучий пан Афендик? Ні, як можна далі від цих кораблів і нехай не турбує мене будь-яка спокуслива думка. Ми минали порт і йшли нашим курсом. Бригантина швидко наближалася до бухти і деменний добре митикував, бо ж причал був осьде ненадійний. Берег був скелястий, стрімкий, легко було напоротися на підводні камінюки і зазнати аварії. Вирішено кинути якір далеко від берега, спущено човна і ми всі чергою виходили на берег, разом з усіми морейцями. Я навіть не чекав, поки човен приб'ється разом із хвилею до берега, а першим ступив на нього. За мною, підобравши сутану, плигнув абат, а тоді і граф Врона-Вонсович, і Зогу та решта морців. Признатись, доля бригантини мене мало цікавила, я вже ладен був її подарувати морейцям. Адже ж головне було те, що ми на одному березі, на одній землі, з княжною. Навіть ватага морейських розбишак, які на судні з-під лоба споглядали на нас і, мовчки, іноді шепотячи прокльони в мій бік, виглядали привітніше, підбадьорились, бо їм вже ввижалось дозвілля в Рагузі, з хорошими рагузянками у шинках і тавернах, у превеселому місті, що вважалось по всьому Середземномор'ї багатющим. А що казати про моїх друзів, які вважали себе іменитими гістьми, яких, мовили вони, стрінуть з почестями у палаці княгині Селінської.
Автім із-за скель, що до них підступав із гір ялинник, впереміш з кипарисами і тамарисками, вийшла громадка озброєних людей і оточила нас. Ніхто не розумів у чому справа, що це за люди і чого їм треба. Та й я був ні в тих, ні в сих, поки якийсь чоловічина, мабуть старший між ними, не сказав: "Іменем сенату міста ви всі арештовані. Порт і місто Рагуза знаходяться в стані облоги і всі прибуваючі сюди чужинці, враз з їхніми суднами затримуються з уваги на безпеку громадян..."
Отакої! "Та це якась aberration delicti!" Вигукнув я, пригадавши собі юридичну формулу, коли незаконно приписується комусь злочин, який довершено кимсь іншим. "Silentium!" гукнув їхній старшина і становище ставало справді грізним, бо всі ці стражники оточили нас, штовхаючи алебардами, наставили на нас мушкети і навіть добули шабель. Треба було таки скоритися і ми, як череда, оточена ними бузувірами, на чолі із старшиною, розлюченим як скажене вовчурисько, почімчикували крізь гай і гору до міста. Справді, як не везло, то везло. Доля просто знущалася наді мною. Неначе змовившись, усе було наперекір мені.
Поки ми йшли, невідомо куди, я зауважив, що це місто, здалека таке чепурне і погідне, було тихе-тихесеньке, мов би перелякане вкрай. На вулицях нікого майже не було, .а як попадались перехожі, то вони бігли, озираючись і поспішаючи до своїх осель; на ґанках, на майданах, по базарах, була пустка, неначе хтось їх вимів, будинки видавались нашошореними, вікна затулені. Зустрічались тільки стражники, що вели чи відводили кудись громадки таких самих, як ми, арештованих, мабуть з іноземних кораблів, наполоханих вкрай. Що вище здіймалось сонце, тим більше розпікалось камінюччя і сліпило очі. Місто, неначе вимерло; воно нагадувало своєю мертвою тишею цвинтарище.
Нас приведено до ратуші, де юрмились і начебто урядували людці, чимсь збентежені, на мою думку, перелякані на смерть. Райці сенату міста Рагузи, що їх можна було пізнати по чорних тогах і золотих ланцюгах на шиях, метушилися як сполохані щури, шепотілися між собою, тривожно і з підозрою оглядали нас.
Товстий і спітнілий чолов'яга, мабуть начальник міської сторожі, недобрими, заплилими очицями міряв усіх нас і запитав мене, звідки ми, на якому судні і навіщо сюди прибули, домагався корабельної книги та навіжено горлав. Я попросив його не казитися, а вислухати мене, як капітана венеціанської бригантини, яка прийшла до Рагузи тільки у власній справі.
"— Яка ж то справа?" Вибалушив він свої очиська на мене.
"— Відвідати княгиню Селінську, що осьде перебуває, — сказав я, бо в таких випадках, по мойому, найкраще говорити правду.
"— Княгиню Селінську? — заревів черевань і зірвався з крісла, заметушився, аж захекався, збагрянів увесь, мало ще не луснув від пересердя, а тоді підбіг до нас і махнув рукою до сторожі.
"— У фортецю цих гундсвотів та добряче під замок!"
Вартові, підштовхуючи нас, рабів божих, алебардами, незважаючи на лемент морейців, які галасливо відпекувалися від мене, вивели нас із ратуші, а тоді повели під гору, по крутих стежинах, до фортеці, де біля брами здали сторожі, а вона нас завела у башту.
Здається і я таки упав на духу. В чому справа, до біса? Надаремно потішали мене мій граф і завжди погожий абат. Їм було весело, бо вони хоч припасли із собою пляшку вина. Я ж метелявся від муру до муру, гримотів у ковані двері, домагався сторожі. Надаремно, ніхто не йшов. Але й у башті не було спокою. Зграя морейських морців, опинившися разом з нами в хурдизі, уявила собі, що нас арештовано за схоплення судна і за вбивство їх капітана. Ці розбишаки з явною ворожістю наближалися до нас. Доля моя була б гірка, бо на чию підтримку я міг розраховувати? Тендітний граф і так був ледве живий, абат Гронкі ослабнув від вина, а Зогу вже метеляв хвостом, видно, шкодував, що присягав мені вірність.
Головним ватагом серед морейців був деменний Горгос, якого я на свободі почастував би тільки чоботиськом; — така це була злочинна бестія, навіть з однієї пики.