Можна уявити собі мою радість, коли я серед юрби машкар, на площі під Сіньорією, побачив знайоме обличчя. Я кинувся мов до рідного брата, а це був ніхто інший як полячок, який підбігав за мною у Мангеймі — краків'янин Врона-Вонсович. "Графе, якими шляхами?" Обіймав я його, як і він мене. Видно було, що жилося йому тут не з медом, бо виглядав він марно і кирейка його була обтріпана. Він зітхнув і розповів мені, що з Мангейму він подався до Венеції, бо звідти помаленьку роз'їздилися всі Радзивілові та й сам Радзивіл напевно вже в Римі, а він — граф — загадав собі їхати до Туреччини, бо там тільки можна якось прожити, однак на проїзд у нього грошей нема і сам він у великій грошевій опресії та живе з ласки одного абата, що зветься Гронкі. Цей абат незабаром і сам прийшов — поцулуватенький і чепурний, але, як казав, не у великій ласці у своїх прелатів, бо належить до освічених, по вільномислителів, шанує Вольтера і пише трактат, який не вельми по душі єпископській курії.
Я, на радощах, дав бідному графові п'ять цехінів, хоч мені самому не збувало і сливе слізно просив його і абата допомогти мені в розшуках; я просто вхопився за них як топленник за бритву. Треба сказати, що вони ретельно віднеслися до мене, може тому, що при наших зустрічах я не шкодував гроша на фраскаті чи кіпрське, а граф та й абат того ажніяк не цуралися. Вони мене, умилившись, цілували своїми слинявими губами та присягалися, що княжну найдуть хоч під землею. Щодо маркіза Рошфора де Вількура, то абат твердив, начебто З найпевніших джерел, що він виїхав до Неаполю. Я здався на них і, якщо не сидів біля Великого Каналу, то в бідній оселі абата Гронкі, який мав єдине багатство — бібліотеку, а для мене розвагу — я ще ніколи не читав таких забавних книжочок, що водилися у нього.
Так минуло ще декілька днів і нарешті граф прибіг захеканий, але з радісною для мене вістю.
"Кавалере, ваша згуба знайшлася, — сказав він, перед тим ласо прийнявши з рук абата Гронкі плетінку з вином, — ваша княжна Володимирська або як вона зве себе тепер — княгиня Селінська, справді була проїздом у Венеції".
"Проїздом?" — упав я на духу.
"Так, — промовив граф, — вона тепер живе у Рагузі, тобто в Дубровніку, але в повному інкогніто. Справи її йдуть добре, а через те треба їй бути стократ обачнішою ніж досі. Імператориця Катерина визначила ціну на її голову. Але можете бути певні — руки короткі. Княжну, з пропозиції князя Радзивіла, прийняв під свою протекцію султан Порти-Гамід І. Ось і все, що вдалося мені довідатись".
Я запитався його, звідки ці відомості, на що він оповів мені, що хоч з Радзивіловими він давно зірвав, зневірившись у магнатах, дбаючих тільки про себе, а не про отчизну і простий люд, проте йому пощастило зустріти чоловічка-земляка, правда, завадіяку-шляхтюру, якому пальця в рот не клади, а той знов, подорожуючи, оце кілька днів тому у Барі, зустрів якогось сеньора Рокатані..."
"Рокатані?" — вигукнули ми в один голос з абатом Гронкі. "Так, Рокатані — одного з шамбелянів княжни, що виїздив з дорученням до Риму і якраз повертався до Рагузи..."
Абат Гронкі сплеснув товстенькими руками: "Якщо б я побачив цього мерзотника, то я б, не вагаючись, віддав Інквізиції. Цей Рокатані тримав у Відні веселий дім і сам забавляв гостей грою на скрипці. У Римі він подавався за абата, а тут ще два роки тому за доктора падуанського університету і вимантив у мене дві найцінніші книги з моєї книгозбірні; я не лічу фальшивих акцій, за які його шукають в Модені і в Пармі."
...Признатись, мені не вельми мило було чути характеристику особи, яка на моїх очах уповзла в довір'я до княжни. Я вже мовчав про це, стиснувши тільки зуби, радий, що слід княжни найшовся.
Я сказав: "Дякую вам, друзі. Завтра я вирушаю до Рагузи".
Обидва мої доброзичливці підвелися разом зі мною і, б'ючи себе в груди, з щирим запалом вигукнули, що самого мене вони не пустять і, хочу я, чи не хочу, вони теж виберуться зі мною в дорогу, морем чи суходолом, як я накажу. Тож на невеличкій нараді ми вирішили, що доведеться нам сторгувати барку, яка нас відвезе до Рагузи. Я був справді зворушений, коли абат Гронкі, закасавши свою сутанну, добув з панталонів гаманця і висипав увесь його зміст на стіл. Зі сльозами на очах він узяв мене за обидві руки і сказав, що трактує мене як свойого сина, бо бачить у мені щиру душу, а тому готовий наразити себе на всі небезпеки.
Я ще раз подякував їм і залишив їх контентуватися ще вином у плетених бочілочках. Мені ж тієї ночі не спалося.
Тільки почало благословитись на світ, я вже гримав у двері абата і графа, та доки пробуркав їх та розтокмачив їм, опухлим і ще сонним з похмілля, про що йдеться, пройшло чимало часу. Мочиморди не поспішали так, як я, і, здається, не раді були своїм вчорашнім присягам у дружбі. Розсерджений, я залишив їх і сам подався до пристані. Однак, вони, захекані, наздігнали мене, хоч ноги їх не ступали ще певно, а позіхали вони мов тії леви.
Ніде й ніколи не приворожувало мене так море як цього сонячного ранку в затоці Лідо. Море було рахманне і спокійне, яскріло лагідними виплесками хвиль та сповивало обрії далекою голубінню. Здаля майоріли вежі і палаци чудесної Венеції, ніжне їх мереживо красувалось у люстрі затоки, де як зайняло око, струнко стояли, не коливаючись, судна з найрізніших країн. Сонце пестило їхні вітрила і вони здавались стаєю красноперих птахів. Ми проходжувались по молу і якийсь чолов'яга порадив нам легеньку як перце генуенську бригантину з двома червоними вітрилами. їх капітаном і арматором був грек із сережками в ухах, смаглий як диявол, який, мовляв, привіз сюди з Кіпру олію, а тепер митикував, куди йому податись далі. Ми запропонували йому взяти курс на Рагузу і торгувались з ним до млостей. Врешті він погодився везти нас за сто шістьдесят цехінів та сказав, що буде готовий відчалити аж під вечір, бо йому ще треба полагодити деякі справи у місті.
Решту дня ми провели в тавернах, вже не вертаючись до дому. Абат Гронкі точив баляндраси, граф Вонсович куняв, а я слухав одним вухом абата, та думав сокровенні думи: ось незабаром я побачу мою Регіну після довгої і страдної розлуки. Абат, зауваживши мою розсіянність, здогадувався, в чому річ і сказав, що жінки в більшості, не варті мрій. Залишімо це поетам.