У того бородатого в окулярах, що на першому зліва — два коти. Велетенські, чорнющі, тільки очиськами виблискують, хвостярами махають. Сплять на вікні, на сонці цілий день. Вигріються, встають, витягують лапища і труться спинами. А зі спин іскри так і тріщать. Випружать пазурі, зазеленіють зірками і муркочуть — тільки ласували б. Дада з Шевчуком носили туди, до бородатого, рибки, слимаки, жаби. Зі слимаками та жабами окулярник має свою роботу: годує їх, садовить у баньки, ріже, а рибки — котам. Вони вже й знали — вибігали назустріч, хижі, неситі. Заглядять рибку — і муркочуть. Рибка на підлозі б'ється, а вони граються, підкидають, а потім пацнуть лапою і зжеруть.
Бородань за рибки їм платив. Шевчук навіть за ці гроші купив собі мандоліну, що її вже давно наглядів у місті. Але Дади гроші не тримались. Дістане і — до кіна. Любив, коли кругом темінь, а перед тобою срібна стіна, а на стіні Том Мікс — пречудовий хлопець. Коні чвалують через самоходи, самоходи влітають під поїзди, поїзди мчать над прірву — а тут нараз зміюкою ляссо Тома, два револьвери в руках, червона рукавичка — таємничий знак, спурхує вгору, десь майорить личко білявої Мері, там у масках повзуть гангстери, перекидають Тома, сповивають його мотуззям, прив'язують до стовпа, і вусатий начальник дивиться на годинник, дає знак рукою, вмить і Тома не стане, та вірний побратим — детектив Джіммі з десяткою відважних полісменів смалить самоходом: вусатий начальник з люттю посміхається, вплав переходить ріку і — тоді кінець серії. Тоді
Дада заворожений, заслуханий, виходить із душної, пропахлої плісню залі, вертається додому темними вулицями і мріє.
Дада ніколи не збирав грошей, як Шевчук. Проте цей зарібок швидко ввірвався. Бородатий найшов якісь продажні душі, здається, з-під "чотирнацятого", що збили ціну на половину і носили йому жаби та рибки цілими жменями. Дада та Шевчук зловили їх очевидячки на шкарпах і вгатили здоровенно, але це їх не відстрашило. Вони поскаржились бородатому, і той, побачивши Даду, погрозив йому палкою. Дада сплюнув, показав йому язик і більше не ходив. Він і так давно хотів покинути окулярника. "Це кат, — казав він до Шевчука, — рибки навмисне дає коцурам, щоб дивитись, як мучаться".
Шевчук знизав плечима. Риба, мовляв, має холодну кров і нічого не відчуває. "Ну, ні, — відповів Дада, — риба все чує, тільки сказати не може. Бородань — сволота".
З цим Шевчук погодився і при нагоді забожився, що люто помстить бороданеві. Потроїть йому котів. "Але вони живучі, чорти... — задумано додав, — треба, кажуть, за задні лапи взяти і об мур лобом — смерть певна".
Дада — русявий, з великими синіми очима. Його тата вбили на війні, а мама артистка. її тут нема. Дада знає тільки, що зовсім несподівано, десь у грудні, може, у листопаді, а може, й на цьому тижні його на сходах зловить щось запашне, м'яке, пухнате (це мамине футро) обвіє перфумами, залоскоче цілунками. На руки не може взяти, бо Дада вже завеликий, але ще згинається до нього. Обнявшись, ідуть вони по сходах, і Дада оповідає їй про все, а Шевчук злякано виглядає з-за кута. Потім мама залишається з ним цілий день, цілий вечір, тоді багато солодощів, багато світла і кіна скільки хочеш. А на другий день мама плаче, хрестить його крадькома, й Дада також плаче, мама сідає в авто й їде. О, його мама велика артистка.
Дада народився в Києві і страшенно цим гордий. Але Київ у большевиків. Дада, мов крізь мряку, пригадує помешкання з плахтами1 на стіні, Хмельницького, що скаче кудись на скелі і показує комусь булавою, Дада пам'ятає дядька-чорноморця Грушевського — що його підіймав на руки і лоскотав своєю бородою, його історію в синій оправі, де козак на коні з топірцем, а потім якусь Центральну Раду, якихось большевиків. Чомусь їх ненавиділи, лаяли, проклинали. Дяді, навпаки, вони імпонували. Більшовики — значить їх більше, це вже добре, а меншевиків менше, — це зовсім не цікаво. Але мама меншевичка, отже і Дада меншевик. Потім глухо гупали гармати, воїни втікали до Камінця, потім до Львова, мама грала в "Боярині" бояриню, і Даді було шкода. Але Микола Карпович (Садовський) брав його на коліна і частував цукорками. Це було краще за бояриню, за вія, за останній сніп. Даді ніколи не позволяли гратись з "артистичними" дітьми, ані не вільно було ходити за лаштунки. Дада мусив сидіти завжди в залі, з ніким не говорити, тільки дивитись, як мама грає. Потім мама виїхала, а Дада мав учитись і залишився у пані Слюсарчикової.
* Плахта — килим з картатої декоративної тканини.
Пані Слюсарчикова — це великий лантух муки. Біле волосся, біле лице, синій фартух і товсті ноги. Під бородою у неї маленький мішок, під ним ще один, а під тим ще один. Говорить вона відразу трьома мовами: по-українськи, по-польськи і по-німецьки. У неї все біле, все нагадує муку та тісто. Булочки з цитриновим смаком, перини, під якими спить Дада, гора подушок. Пана Слюсарчикова часто плаче. Вона вдова по цісарсько-королівськім капітані. Він висить у кімнаті, подібний на павука зі своїми вусами та шнурами. Пані Слюсарчикова часто дивиться на цей портрет і тоді її очі заходять млою:
— О mein armer Mann! Jakie to byio dobre dziecko!1 Коли в 64-му, в бою під Сольферіно він вів усіх, то з його регіменту2 залишилось тільки шість люда. І найясніший пан, по битві проходячи, спитав: "Um Gotteswillen, wo ist mein siebzenter Infanterieregiment?3" — А бідачисько, мій муж, тоді ще ляйтнант, стоїть в одних гацях4 і цілий заходить кров'ю, caty sptywa krwi^5. "Hier bin ich, Eure Majestät",** — салютує він. А за ним шість люда. Найясніший пан заламує руки: "Um Gotteswillen mein braver Slussartchyk, was ist doch mit dem Siebzenten Infanterieregiment geschehen?' Chodz tu moje dziecko",8 — так каже цісар, а сльози йому течуть з очей, пригортає мого мужа до грудей і обоє плачуть, obydwaj, biedacy, pJacz^, pJacz^1.
1 О мій бідний чоловіче! (нім.) Яке то було добре дитятко (пол).
2 Реґімент — військовий відділ.
3 Боже мій, де мій 17 піхотний полк? (нім.)
4 Гачі — штани.
5 весь спливає кров'ю (пол.).
6 Я тут, Ваша Величносте (нім.).