Гадаю, всяка розсудлива людина на мойому місці зреклася б дальших заходів. Та я іноді буваю більш упертий ніж самий чого хочу. Вмить я подався на острів святого Людовика і зразу ж допитався, де живе Дама з Азова. Мені показали палацик, що височився на відшибі за кронами лип і каштанів. Крізь вікна чутно було клавесни і голоси врозбрід. Я було постукав тростинкою у головні двері, але пренахабні лакизи н лівреях, без усяких церемоній виштовхали мене, бо у мене, мовляв, чортів лакиза, не було ні рекомендаційного листа, ані запрошення. Я поплівся додому, проте в іншому, непоганому настрої. Принаймні, я вже не блукав потемки.
Усю ніч при обгорілих свічках я писав натхненного листа до княжни Алі-Емет або до Дами з Азова, жаліючись на серце, зранене стрілою, безсонні ночі, сповнені мріями про щастя зустрічі, однак, ніщо з того не сподобалось, бо було надто наївне або надто плачливе, а тоді я просто переписав один листик із "Двірського письмовника". Там говорилось про погожу пастушку, влучання стріл Амура, приєднано декілька строф готового віршика і прохання допустити мене до ясних очей.
Вранці з цим листом я пригнався на Орлеанське узбережжя і сонному лакузі ткнув у руку декілька екю з наказом принести відповідь на мойого листа. Проте ніякої відповіді не було і до полудня і після полудня. Я вистоював поблизу плацику, вдаючи, що дивлюся на баржі, які йшли Сеною. Жителі та й перехожі звертали увагу на моє стовбичення і поглядували, хто з підозрою, хто з глумом. Врешті, вже на присмерку з палацику вийшов присадкуватий, кремезний чолов'яга з густозарослими бровами та м'ясистим носюрою. Погляд був його презирливо допитливий, а одягнений він був з-панська, у вишневий каптан, із шпагою при боці. Він запитав мене, чому я ось-де стовбичу, хто я такий, чого мені треба, бо він покличе поліцію. Я сказав йому, що тлумачення від мене ніякого не буде, вулиця ота для всіх і стовбичити осьде можу скільки схочу. Автім і розмовляти з ним нема потреби. Бевзь у вишневому каптані ще раз зиркнув на мене з голови до ніг своїми олив'яними важкими зікрами, морозно посміхнувся і пішов у дім. Незабаром лакеї, сміючись собі в кулак, з пересоленою ввічливістю, відчинили браму і запросили нагору. Другим разом я провчив би це лакейське плем'я, але тепер не зважав на його єхидство, радий, що мене пропустило.
Приведено мене в велику кімнату, що була салоном. Безладдя тут було чимале: софи, комоди, етажерки, столики, зібрані мабуть нашвидкуруч. В каміні стирчали сирі дрова, від яких диміло, виїдало очі, свічки блимали немов у мряці, пахло лікарствами, а в кріслі біля вогню розсівся бевзь у вишневому каптані, що виходив до мене, пренахабно розвалившись і заклавши ногу на ногу. Поряд з ним сидів другий панок, молодший і худіший, навіть красивий з виду, аж солодкавий, дбайливо примащений і припудрований, такий собі паризький финтик, прилизаний франт, хоч не присягну, чи й у нього, як осьде у багатьох таких, під перукою не завелися гниди. На ньому був каптан кольору "королівської блакиті", парчева камізоля з ланцюшком від годинника, в пещених пальцях — лорнет, крізь який він частенько приглядався мені своїми каправими очицями.
На софі біля каміна, обтулена хутрами, лежала княжна Алі-Емет, мабуть нездужаючи. Мені вона видалась кращою ніж тоді, на балу, хоч обличчя її приблідло і притьмарилось смутком. Чорні, великі очі споглядали на мене може й привітливо, а може з невеличким глумом. Біля уст вона тримала хустинку і частенько покашлювала, либонь від того ядучого диму.
Оторопілий, я стояв, мнучи трирога в руках, навіть мову мені відняло. "Сідайте, кавалере, — промовила Алі-Емет, — нагородіть себе за ваш безприкладний терпець..."
Обидва бевзі зареготали. Я спохмурнів, слід було б провчити тростиною обидвох гевалів. Навіщо й вони були осьде, в таку святкову для мене мить? Служка приніс каву чи шоколад, а десь у куті хтось заверещав так переразливо, що я отетерів, поки не побачив, що це верещить папуга, прип'ята за ногу в клітці. Як на те і мавпа, підкравшись до мене ззаду, стрибнула мені на рам'я, а я зірвався як навіжений. Це привело бевзів до ще нахабнішого реготу. "Розповіджте ж тепер, кавалере, нам про себе і про свої справи...", — кволо і без посміху сказала княжна або Дама з Азова, що очевидячки не було її справжнім ім'ям. Було мені маркітно, бо видно було по цій Дамі з Азова, що у неї не було ніякого хвилювання, навіть цікавості до мене; ось так, наказала привести мене може тільки з жалощів, думками ж була деінде. Позіхала і покрикувала на негритеня, яке видалось мені чортеням, щоб прикривало її хутрами та пильнувало вогню. Моя розповідь була швидше млява і несміла, як якогось бурсака або провінціала з глухої сторони, зовсім не така одважна і самовпевнена як на балу. Куди поділась моя красномовність на паризький манер, одчайдушна речистість, самохвальство шалапута, що попавши за кордон, приховує свою душевну убогість пустомельством? Тепер, стиха і повагом, я розповів про моїх батьків, що за ретельну службу у війнах і на громадських посадах на Україні, нагороджені земними і селами, вислали мене, студента у Страсбурзі, до Парижу на негоціації для розвитку рідновітчизняної промисловості, Згадав про свого протектора графа Розумовського, навіть показав інтродукційні листи його до деяких вельмож, в тому до Міністрів Некера і д'Аржансона, також до дюків де Бролі і Шуазеля. Алі-Емет слухала з увагою, помітно пожвавішала і спильна позирала на мене, дедалі привітніше і зичливіше. Я, звичайно, подякував їй за увагу і в поетичній формі злегка натякнув про радість мою із сповнення мрії мого серця —лицезріння такої шляхетноуродженої особи незрівняної краси й кебети, очевидно, як княжна Алі-Емет.
Дама з Азова, що мовчала, з легким посміхом, наказала принести бургундського.
Мою розповідь слухали з неменшою увагою два її ад'ютанти чи чорт їх знає хто — гевал Доманський у вишневому каптані та финтик Христанек. Я їх звичайно лише терпів, жоден мені не сподобався ажніяк, то ж з обачності я не говорив усього, що хотів би сказати. Автім моїм завданням було поки-що утвердити добре враження про себе, а все інше я залишав.