Розповідь мою перервала поява якогось панка в білому доміно, що очевидно розшукував мою нову знайому. Він, не звертаючи на мене ніякої уваги, прошепотів їй на вухо декілька слів, після чого вона одягнула маску, закинула на рам'я своє доміно і притьмом вибігла з павільйону. Я благально гукнув їй вслід — вона озирнулась, глузливо чи жалісливо посміхнулась і щезла в натовпі.
Тимчасом шаління на балі стало нестерпним. Здокучіло це хмеління безжурної юрби, з вина, музики, танців, безглуздого гомону. Галайстра як подуріла: це вже не був баль, а казна-що. Я безцільно вештався, виглядав усюди мою нову знайому, продирався крізь очманілу юрбу, розпихав докучливих невігласів, захмелених і ще тверезих, але малинового доміно ніде не було.
Ніщо вже мене осьде не розважало. Я відбивався руками і ногами від всіляких причеп, повій і комедіанток з розмазаним по обличчях білилом і рум'янами, що вистрибували, витанцьовували, замітали підлогу своїми атласами і шовками, безсоромно зазивали кожного стрічного, поринали і знов з'являлися чортівським хороводом у винній, любашній імлі.
Мереживо мені подерто, каптан забрьохано вином, сам я ледви виніс ноги з цього очманілого зборища, яке, як видно, збиралося бешкетувати аж до світанку.
Ніщо не було миле ні того дня, ні на другий день. Все я до дідька закинув, до Аббевіллю не поїхав, вчадів тим собачим бенкетом, що називається балом Опери. Я був злющий і на себе і на увесь світ. Хто скаже мені, як у Парижі, цьому мурашнику, розшукати особу, що мене так заінтригувала? І чому я не розпитав її про чесне ім'я, а замість того точив баляндраси про батькові табуни в степах?
Голова мені тріщала, увесь день я просидів у гостинниці. Не приймав навіть теплої страви. Тільки через день взявся до безцільного шукання, тобто вештався без діла по місті, надіючись напасти на слід безіменної дами в малиновім доміно. Так надаремно проґавив я цілий тиждень, аж до смерті короля Людовика XV, що його постигла 10-го травня.
2
Увечері 10 мая, коли я походжав біля Люксембурзького саду в задумі з приводу моїх безуспішних пошуків, вулицею прочвалували вістовці, які проголосили, що свічка на підвіконні спальні у Луврі, де змагався з недугою король, зненацька погасла. Юрба гапіїв і франтів, байдикуючих з дівками біля воріт саду, стрепенулась і вигукнула: "Король помер — нехай живе король!" Я зрозумів, що король, "вельмилюблений" Людовик XV преставився, а королем Франції став дофін, Людовик ХVІ, отой опецькуватий нездара, що не міг укоськати своєї жінки придзингльованки, стрибунця Марії-Антуанети.
У мене не було ніякої причини, щоб сумувати за цим покійником, та й у всьому Парижі ця подія ніякого смутку не викликала. Старий король надто довго панував і встиг поряд надокучити, жив по сороміцьки, цвиндрив державний і скарб, розтринькав заморські колонії, морив народ голодом, нівечив податками, гнав на безглузді війни, а сам пасся під пантофлею своїх помпадурок, безсоромно жив і плюгаво помер; поховали цього бабодура-розпусника без усяких почестей, якнайшвидше; казали, що увесь він, "велелюблений", почорнів, прогнив і сморід від нього йшов чималий. Всі, водно й одверто, раділи, що володінню прачки Дюбаррі, яка роз поряджала Францією, настав нарешті кінець. А життя в Парижі поточилося безжурно, як і перед тим. Італійська Комедія відновила спектаклі; в кав’ярнях Конті і Режанс було глітно як ніколи; до готелю Монтіньї з веселими дівками, який тримала мадам Дюпюї, важко було продертися, така там була навала розбещених свищохлистів. Я, звичайно, зайшов і собі туди, лише із цікавості, а не за покликом натури, що його пробували пробуркати охочі перелесниці: їх праця видалась мені швидше нудною ніж принадною.
Того ж дня, та й у наступні, я вештався по місту від Інвалідів до Нотр-Дам, від Клюні до церкви Сен-Жермен на Лугу, побував на "Тартюфі" у Французькій Комедії, відвідав і галерію картин модного художника Фрагонара, поїхав на Марсове поле, де був військовий парад, завернув і на площу Грев, де вішали одного парубка, попередньо давши йому добру порцію канчуків та поламавши сустави. Дивувався глупоті черні, а були там і особи, здавалось, освічені і добросерді, зокрема прихорошені дами, які аж вищали і перлися наперед, щоб зблизька бачити катування нещасного парубійка і його страту. Заходив я і в церкви Сен-Жермен і до Юліана Вбогого і до святого Роха, надіючись (бо була якраз неділя), що десь таки зустріну мою любу-згубу.
Увечері я приволікався до гостинниці, забрьоханий по вуха, бо весна була з дощами і замінила паризькі вулиці та площі в непролазну грязюку. Мої господарі мабуть замислювались, де це я так пропадаю цілими днями. Одна покоївочка, Констанс, що частенько, ні з того ні з сього, забігала в мою кімнату, тільки зітхала, беручи мої одяги і чоботи, щоб їх привести до ладу. Вона бачила, що я сердечно чимсь зажурений та й так і просилася, щоб мене тим чи іншим розважити. Але я кидався на ліжко і засипав камінем, щоб спозарання протерти очі і знов продовжувати моє безглузде заняття. Далебі, якщо оця моя безглузда мана поморочила б мене довше, то я звівся б на нінащо.
Але ось нарешті настали сонячні дні, небо засяяло синявою і Париж мені видався іншим, принаймні грязюка підсохла і дерева зазеленіли. На лагідному присмерку, я, як звичайно, почімчикував до Пале Руаяль, задумав заглянути у кафе Конті і продирався крізь юрбу гапіїв і дармоїдів, які стовбичили біля дверей, щоб, бува, випросити дещицю у іменитих гостей або хочби лупнути на них очиськами. Коли дивлюсь, а з кафе, легкою ходою, в супроводі негритяти, яке несло на ланцюжку мавпу, та лакея-телепня, випурхнула дама, в якій я зразу пізнав незнайому з'яву мою з балу Опери. Юрба перед нею роздалася, а вона війнула своїми сукнями, швиденько підійшла до карети, яка її видать чекала, пригнула голову, на якій височився фонданж яких 20 цалів, ступила на приступку карети, телепень затріснув дверцята за нею, виплигнув на зап'ятки, і, поки я зміг проштовхатися крізь натовп, карета вже гримотіла за вильотом вулиці. Коні ж були хвацькі як звірі. Справді, мало що на сльози мені збиралося, коли на мої опитування, ніхто з лакеїв чи форейторів, ані з финтиків-роззяв, нічого не міг мені сказати, хто така ота панія. Врешті тільки один мимоходець, канцелярист або поліцейський шпик, у чорному, доброзичливо доповів мені, що це була карета княжни Алі-Емет або Дами з Азова, знатної чужинки, яка в своїх справах перебуває в Парижі і проживає у власному "палаццо" на Орлеанському взбережжі, на острові святого Людовика, що за собором Богоматері.