Крім того, його фаворитка, графиня Гогенгайм тримала цього Карла-Євгена під добрячим пантофлем, тобто, від часу до часу, б'ючи. Але це все в моїх очах ані трохи його не підносило та й для княжни я сподівався від його високості стільки користі що з цапа молока. Народові в цілому Вюртембергу він сидів у печінках — із своїми любасками та італійськими акторками, а тепер із своїми палацами, парками і статуями. Людей він продавав, як і раніше, безсумлінно, в солдати гановерцям чи брауншвейгцям, а хто тільки посмів писнути, з його ж, собачого сина ласки, мандрував до фортеці Анасперг, де міг гнити, на соломі і серед щурів, без усякого рекурсу, до судного дня. Це все мені нишком розповідали різні люди, здебільшого молодші — добре освічені, які приставали зі мною в кафе і в біліардних та дивувалися, чого я сиджу в цьому Штутгарті, звідки вони хотіли б видертися, хоч в Америку, хоч до чорта в пельку, аби тільки жити вільно. Я про це говорив княжні та й вона це либонь розуміла, що наші надії на німецьких княжат були химерні, бо кого могли ми тут спокусити нашою справою? Навпаки, всі вони, ці собачі герцоги і графи упадали за Катериною, та хизувалися тим, що вона, мовляв, хоч і убогого, але таки їхнього — і германського роду. Однак, я переконався все більше і більше, що княжна висиджує в Штутгарті не так задля герцогської гостинності, як задля маркіза Рошфора де Вількура, бо на нього як залицяльника-любчика графині Піннеберг всі показували вже пальцями. Маркіз, посол до Венеції, ані в думці не мав їхати до місця свойого призначення, розкидається грішми як половою, купуючи княжні що найманіжніші гостинці і, якби вона забажала тільки пташиного молока, то напевно дістав би для неї. Мені звичайно не було шкода його синекур, що оплачували зальоти до княжни. Я скаженів, бо вона сама пропадала з ним день у день: то виїздила з ним у кавалькаді, то сиділа в ложі герцогського театрику, то слухала мандрівного скрипаля, то оглядала моди, то заїздила в кафе, або навіть у ігорні доми. Користали з того Доманський і Христанек, бо перший заходився, щоб піддурити маркіза на справу трансмутації металів, а другий — позичав у нього гроші, не кажучи про те, що їли і пили вони у нього цілими добами. Мене вони туди ні разу не затягли, ані на малі, ані на великі вечері, бо, наскільки спочатку мені цей маркіз подобався, настільки я його тепер зненавидів. Княжна сміялася. Вона мене впевняла, що це тільки приязнь і то з політичних міркувань, що я собі не уявляю, скільки вже маркіз учинив для неї, бо вона розповіла йому всю свою безталанну історію. Він і сам називає Катерину безсоромною плюгавицею, палає бажанням допомогти княжні і все поставити на ноги, не дивлячись на те, що в Парижі до неї неприхильні та й загальне становище в Європі несприятливе. Він написав вже кілька листів, не тільки до міністрів, але до самого короля Людовика і, коли йдеться про поляків, яким французький двір допомагає, то тепер, його, маркіза голова в тому, щоб нас трактовано не лише Нарівні з конфедератами, але на першому місці. Ото Радзивіл буде казитися.
Може це все було й так, хоч я на французьку допомогу ажніяк не лічив, просто тому, що княжна здобула Собі і там кепську репутацію, а справа lease majestatis — це не були жарти. Важко було переконати мене і про Платонічні наміри маркіза. Не було сумніву для мене, як і для кожного, що француз не був їй ажніяк немилий і мене брали чорти від цієї думки. Одного ранку я вийшов, похмурий як ніч, і нагадавши собі, що я вже три дні не торкав підборіддя бритвою, наказав господареві прислати цирулика, непоганого парубка, з яким я любив погуторити.
Він негайно з'явився і розповідав мені про новини н місті, про побут герцога в Солітюді — підштутгартській резиденції, а врешті, мандруючи по моїх щелепах бритвою, заохкав, що я так схуд за ці дні. Справді, мій вигляд, — я вже це зауважив, — звертає увагу людей, бо як я йду містом, то бюргери спиняються, кивають головами, а навіть хихочуть. На це цирулик захихотів сам і я зрозумів, що він щось сказав би та не відважується. Я йому дав тоді таляра і наказав розповісти все, що він чув про мене та нас усіх від людей. Парубійко спочатку ніяковів, але таки сказав мені, що княжну мають за пронозу, яка навкола пальця обводить маркіза, та, за те, сама — голодранка, може прогодувати себе та свою челядь. Щодо Доманського і Христанека, то їх мали за шельм, а мене шкодували, бо видно по мені, мойому обличчі, що я з доброї родини і за мною може батьки побиваються, що я попав в таку лиху кумпанію. Ось таке говорив народ.
Нічого казати, що я ошалів від люті і, ледви дочекавшись, поки цирулик, самий не радий, привів мене до ладу, схопив шпагу і поїхав одноосібним портшезом просто до готелю маркіза. Лакеї сказали мені, що він у манежі, де об'їзжає недавно купленого іспанського жеребця.
Я поїхав і туди і застав маркіза, як він сам, зійшовши з коня, розперся в ложі і покрикував на бідних конюхів, що аж виснули на узді у норовистого огиря.
— А, кавалере Рославець, — побачив мене здалеку маркіз де Вількур, — давно вас не бачив, якими вітрами?...
Але я в найхолодніший, але ввічливий, спосіб уклонився йому і сказав, що хочу говорити з ним у важливій, приватній справі. Він змінився на обличчі і гордовито позирнув на мене, мабуть збагнувши, в чому річ.
Я, не довго думаючи, сказав йому, що він причиною того, що честь моя, а передусім однієї достойної особи, стала приводом до наговору. Як дворянин і кавалер, він повинен з того зробити висновки.
"— Які саме, пане?" Спитав він задиркувато.
"— А такі, мій пане — підвищив і я свій голос, — що замість того, щоб бити байдики в Штутгарті, ви повинні поспішити до ваших обов'язків у Венеції, які ви маєте щодо вашого короля-суверена, що призначив вас своїм амбасадором. А ви швендяєтесь осьде і стали спричинником наговорів на чесних людей".
Маркіз де Вількур скипів і зареготався.
"— Он як! То ви мене хочете вчити моїх обов'язків? Пробачте, але я відтяв би вам, мій хлопче, вуха, та не хочу, щоб мене назвали другим Іродом, нищителем немовлят..."
"— Пане, — скипів і я, — до бар'єру і в цю ж мить!" І я вихопив шпагу та став у позицію на манежному грунті. Маркіз посміхнувся і взяв шпагу від гайдука, що надбіг.