Не з якоїсь одчайдушності, яка мені могла передатись від цих шибайголов, але сам по собі я повеселішав. Офіцери брались за боки, коли я розповідав їм всілякі історії і казали, що я мабуть переодягнений абат, бо тільки священики такі дотепні, а скільки серед них віршоплетів, що звеселюють добрий люд!
Тимчасом мандрьохи почали ластитись до мене, особливо Марієтта, яка покликала мене в алькову і гірко жалілася на свою неласкаву долю. Сиротою вона жила у тітки, яка хотіла її видати за нелюба, але вона повірила одному гульвісі і втекла з ним, проте він кинув її напризволяще і їй не залишалось нічого іншого як піти на легкий хліб. Цю сумну сповідь вона зрошували ревними сльозами, сердешно рюмсала, так, що я їй дав п'ять дукатів на потіху.
Вона здивувалася, що я за це не хочу ніякої відплати, хоч якою приємною вона і для неї не була б. За цим та за сим, вона сказала, що я їй сердешно подобався та не відпускала мене від себе, а це усім упало в очі. Тоді принесли якесь їстивне і ще вина, і хоч знизу просили, щоб не роблено великого гармідеру, бо вже ніч, однак на молодість не легко накласти пута і наші гулі замінились у балювання, всуміш з картами. Я спочатку виграв у брауншвейгського корнета та у пандурів сотню дукатів, але програв їх і коли зібрався великий банк, з гарячої голови вдарив по банку. "Пробачте, кавалере, — промовив прапорщик-банкомет, — але я не бачу грошей". "Я граю на слово, — вигукнув я, — невже не вірите мені? Крім того, я певен того, що зірву банк..." "Дуже можливо, — чемно вклонився пандурський прапорщик, — але в подорожі всіляко буває. Чи можу вам пропонувати один чесний вихід?" "Який?" Він відвів мене на бік, хоч товариство й так би нічого не почуло, бо гомоніло й вигулювало, а тоді сказав мені, що він палає великим прагненням щодо Марієтти, котра, на жаль, не відповідає йому взаємністю. Натомість, — сказав хитрюга, — я бачу, що ви їй подобались і задля вас вона готова на все. Чи не хотіли б ви поставити її в банк, рівний сотні дукатів і в випадку вашої прогри, відступити мені ваше місце?"
"— Пане, — крикнув я з пересердям, — така мерзотна пропозиція не тільки плямує мундир, який ви носите, але свідчить про вас як людину вщерть нікчемну..."
Пандур сполотнів, всі нас оточили, а дівчата шугнули мов мишенята по кутках.
"— Якщо ви не відкличете своїх слів, — промовив пандур, — то я попрошу вас зійти униз і дати мені сатисфакцію". Я відповів, що готовий битись цієї ж хвилини і будь-якою зброєю. Офіцери взялися нас переконувати, що наша суперечка задля благої причини, а крім усього, хоч Вормс — вільне імперське місто, поєдинки тут суворо караються.
Дещо охолонувши, я відказав, що, коли пандур перепросить Марієтту і мене, то я візьму назад все сказане. Пандур ще погороїжився, але вкінці і він охолов, як це буває з задьористими паничами, що індичаться без міри; пробачився перед усіми і звалив усе на свою хмільну голову. Забава знов продовжувалась. Всі взялися за дудлення вина і биття келихів, а Марієтта палко мене поцілувала, дякуючи за мою лицарську оборону її честі. Я знов встрянув у гру, таки виграв сотню, а потім раз-у-раз зривав банки і загортав срібло і асигнати. Дзвеніли келихи, маркізи таки були добре п'яненькі, а Марієтта не відходила від мене, цілуючи і пестячи мене всіляко. Проте на цьому моя притомність подалась кудись до сто чортів. Пам'ятаю тільки, що поуз мене майнув кирасир в розшитому золотом доломані, блиснула телесами одна маркіза, яка збісилась, розляглась, щоб відогравати німфу, та гессенський пандур, що хотів випити зі мною на брудершафт. Після цього все для мене сповилось темрявою.
Аж у полуднє другого дня я прокинувся з нестерпним болем голови, що призвело мене до млостей і корчів у животі. Я навіть покликав цирулика. Після того в кімнату прийшов другий корнет з кирасірського полку прінца Брауншвейга і дуже сухо повідомив мене, що я минулої ночі бешкетував як швець, обіцяв Марієтті одруження, бив келихи і дзеркала та програв йому на слово п'ятьсот гульденів, бо готівкою у мене було всього три дукати. Одночасно я спостеріг, що крім грошей, у мене щез орнамент із золота, з ізмарагдами, та срібна шпилька. Я осатанів і крикнув офіцерові, щоб він забирався до стонадцять чортів, бо він і його товариші — зграя заведіїв і шахраїв з битої дороги. Тоді він ще морозніше показав мою записку на п'ятьсот гульденів і сказав, що коли до завтра вранці не одержить грошей, то прийде сюди з приставами. Автім господар вже й так повідомив поліцію про моє бешкетування. Я й сам бачив, що непереливки, коли господар прийшов з двома яригами і з рахунком за вино, яке я начебто замовляв та за розторощені дзеркала. Яриги списали моє майно, всі мої перстеники і табакерку, навіть палічку з срібною галкою і заборонили мені виходити з кімнати.
Я схопився за голову і одіслав цирулика, бо і мої млості зненацька минули. Наоспіх причепурившись, я післав служку по Марієтту, бо хотів таки хоч від одної доброї душі довідатись, що таке я накоїв і просити у неї поради. Але служка сказала, що всі чотири дами ще вранці від'їхали до Вюрцбургу. Я зрозумів, що увесь вчорашній вечір був шальвірами добре підготовлений, щоб обдерти мене до шерстиночки. Це вони, без усякого сумніву, напоїли мене та, маючи мене за божого барана, мерзенно обіграли в карти. Я пригадав собі як брауншвейгець завжди стояв за моєю спиною й покурював глиняну люльочку. Це ж отак він подавав другому знаки, щоб той очима пас, а руками дивився — так і обчикрижили мене.
Що мені тепер залишалось? Та ж ті ловкачі зарізали мене без ножа. Де я дістану п'ятьсот гульденів, які вициганили у мене гаспидські гравці? Як міг я спокуситись на їхнє запрошення і повірив їхнім юдиним поцілункам? Як міг я не бачити, що їхні дами не доброуроджені маркізи, а звичайні вертихвістки.
Як я міг бути такий недотепний мов сак, коли не подумав, що вся оця історійка з Марієттою і пандуром була підстроєна! Та ж якби то була правда, чи згодився б офіцер поладнати справу без поєдинку? Справді, пошийсь у дурника, то їж бублика. Та ж вони ще по дорозі з Майнцу до Вормса змовилися, щоб мене обчухрати, мов того ярмаркового блазня. А тепер я сидів як пришиблена курка, рвав на собі чуприну, не виходив з кімнати, не домагався обіду, а як настав присмерк, не світив свічок, а лише лежав отак, обличчям до стіни, проклинаючи день, коли народився або западаючи в забуття, з єдиним бажанням заснути, вмерти, умерти якнайшвидше...