Ні, я не міг вже довше обдурювати цих добрих людей, що були такі одверті і щирі зо мною. Я не міг сидіти на двох стільцях: або я з ними проти тиранів, або я з тиранами проти них. Треба було вирішати.
День був погожий, червневий: вже колосились жита, вже наливались винні грона, дзвеніли коси на лугах, селянин ішов за своїми справами, чи може й на панщину, пахкаючи кнастером з глиняної люльки, проїздили вози з сіном — життя точилось своїм звичним колом і нікому не було ні па до мене, до моїх роздумів. Чому б і справді не залишитись тут, в Геттінгені чи в Гейдельберзі, серед цих добрих мрійників, — [я ж бо не йняв їм віри, що їхні мрії стануть стилетами на тиранів,] — чи не йти поряд з синьоокою Амалією-Шарлоттою і разом з нею хвилюватись каїками давно минулих сторіч або сльозливими історіями нещасних кохань?
Чи знов поринути у той світ химер, в якому я досі жив, в лаштунках цієї лялькової комедії, серед людців завидющих, облудних і хижих, що їх обличчя були тільки машкарами злорадісних потвор, пройдисвітів і шельм з душеньками карликів, загрібущих обманців, що пнялися і собі на верхів'я, аби збирати хоч крихти із столів могутніх світу цього, зазнавати хоч дещицю з цієї суєти золото-коронних дармоїдів, цієї пишної череди Епікура?...
Автім — у проміннях тихого дня майнуло переді мною обличчя княжни. Де вона зараз? Де ті печальні і загадкові очі, що через них я втратив спокій і рівновагу духу і пуття? Відьомська влада цих очей, той таємничий посміх, що так часто ковзався по мені, або ж глузливо, або ж пестячи, або ж з тихим смутком, знов бентежили мене. Ні, мені не було вороття. У мене не було іншого шляху, тільки ці манівці крутогором, понад прірвою, в країну причинних, окаянних мрій.
Нікому нічого не кажучи, я пройшов до господи Шлюте, в свою затишну кімнату, зібрав мої мізерні пожитки і так само тихцем і хильцем, попід яблунями і грушами, поза огородами і виноградниками подався на битий шлях до Майнцу.
В далечіні срібліла стьожка Рейну, в голубій імлі майоріли задумані замчища; синіли далекі ліси Франконії; вгорі роздзвенівся жайвір; край шляху шелестіли подорожники і майоран. Я озирнувся: вже далеко була гостинна господа добросердих Шлюте; біля гаптування сиділа Доротея; листкував нову книжку радника Гете Йоган-Андреас; тихо — повагом, стежкою, між духмяними покосами на луках йшла Амалія-Шарлотта. Я махнув їм рукою, так неначе вони могли мене бачити. Поштар затрубів у ріжок. Я прямував у Мангейм, шляхом моєї долі.
6
Пекло, без сумніву, вселило в мою істоту демона, але — леле! не обдарувало мене гемонською силою, що долала б усі мої вагання, що допомогла б ставити опір всім кушенням. Я крадькома, потайки, покинув затишну господу Шлюте; я залишив отих друзів, які любили мене і які, єдині може в світі, крім, звичайно, моїх батьків, бажали мені добра. Я знехтував всім, що дало б мені мир і щастя. Я вибрав непевну долю шукача зірок, розметаних по битому шляху, мандрівника наосліп, сновиди, який кинувся стрімголов у цей підступний, лукавий світ; пустився як той аргонавт за казковим Золотим Руном. Що ж, я міг на все це відповісти словами невдахи, якого висміював Мольєр: "Ти того сам хотів, Жорж Данден!"
Ось серед таких дум, я наближався поштовим мальпостом до єпіскопського міста Вормса, що був колись здобутий і укріплений Друзом. Це одне із вільних міст, по яке не сміли простягнути свої завидющі руки всілякі князьки, то ж мене вразила свобода, з якою почали говорити мої супутники, в'їхавши на вормську територію. Хоч вони виявляли бажання познайомитись зі мною, але ні їх компанія, ані їхніх принагідних любок, без сумніву мандрівних куртизан, мене не надила. Світ увесь був мені не милий. Я боровся з кушенням, як тільки міг, але, очевидячки, демонські сили, які оволодівали мною, були сильніші за мене. Тільки гіркоту бачив я навкола себе, жодного просвітління і тільки щільніше загортався у свій плащ.
Ба, навіть, єпіскопський кріпак, якого я бачив з вікна і який, похнюпившись, у сльоту, ніс сапу на панщину, був щасливіший, ніж я, бо він, хоч тягнув покірно своє ярмо, мав свої радості і втіхи, принаймні у гроні родини. А я вкладав свою шию в ярмо, я був справжнім невольником, якому не дано мати будь-яку хвилинку розради. Я сам погоджувався бути галерником! То ж нічого було дорікати собі. Вже, коли я звернув на хистку стежину злощастя, мені нічого було каятись, не було кого винуватити. Я вирішив відкинути геть всі свої сумнівання і дбати тільки про те, щоб якнайшвидше дібратись до Мангейму, коли це вже мені так суджено.
Однак і стихії змовились проти мене. У Вормсі. де я сподівався тільки перечекати, поки змінять коні, зірвалась тика гроза, що поштарі відмовились їхати по розвезених шляхах, на яких коні норовисто спотикались, а карети застрягали в глиняному грунті. Злива була з громами і блискавицями, весняна. Через те всі подорожні затримались у господі "Під золотою зіркою", недалеко від єпіскопської резиденції. Я скорився долі і, повечерявши злегка, пішов у відведену мені кімнату, щоб проспатись. Не встиг я розвісити мого мокрого плаща і скинути чоботи, як у кімнату прийшли офіцери, що їхали зі мною з Майнцу, почали розмовляти про це й те, нарешті запропонували зайти до їхньої кімнати, де від нічого робити зібралась невеличка кумпанія. Я було відмовлявся, але, щоб не видаватись неввічливим бурмилом, бо вони ще в мальпості завважили мою іпохондрію, пішов з ними на часинку. Офіцери рекомендували себе корнетами регіменту кирасірів принца Брауншвейгського, відрядженими в Швабію по закупку коней. В їхній кімнаті я застав ще двох прапорщиків пандурського полку Гессен-Дармштадтського принца, які начебто відстали від своєї частини, а тепер здоганяли її. Всі ці парубійки були веселі і компанійські, хоч шалапутство визирало їм із нахабних пик. Я їм звичайно про себе нічого не розповідав. На столі був токай і алікант, а потім рейнське, яким славиться Вормс, офіцери жлуктали його навперейми, а потім з'явилися карти і розпочато гру, спочатку в ланскне, а потім у фаро, але на невеликі ставки. Втім, за якийсь час, в кімнаті об'явились дівчата, що їхали з нами поштовими кіньми, а з ними і третя — Марієтта, яка приєдналась начебто у Вормсі. Вони, до речі, втішалися Вормсом, де хоч повно черців і священиків, але ніхто від епіскопа ніяких обмежень не зазнає, а приїжджі гості не можуть нахвалитися гостинністю. Мабуть веселішого міста нема ні в цілому Пфальці, ні у Швабії.