Це був ніхто інший, тільки посол від князя Кароля Радзивіла з Мангейму, воєвода підляський, барський конфедерат, граф Ян Огінський та його ад'ютанти, менші рибки — галицький хорунжий Ян Чарномський, київський реєнт Каленський та його писарчук Коссаковський. Все це ми дізнались, щоправда пізніше. Давши гостям одпочити після далекої дороги, княжна проголосила, що перед вечером буде державна рада, присвячена прийомові та переговорам з нашими польськими друзями — союзниками. Заметушилось і наше злиденне графеня, яке хотіло себе показати перед поляками великим цабе.
І справді, ця метушлива бестія подбала про належну пишність. У великому залі встановлено трон на вкритому червоним килимом підвищенні — крісло, обрамоване золотом та прикрашене ініціалами "Е. II". На хорах посаджено оркестр музикантів; десять гренадерів в блакитних з жовтим і червоним мундірах та в срібних кирасах, у білих аж їй коліна гетрах, з секунд-майором на чолі, хвацько промаршували і станули обабіч трону. Для нас — домочадців були крісла зліва, для польських гостей — зправа. Інші гості і нахлібники юрмились наодшибі. Польський шляхтюра сидів з вибалушеними вирлами і рудими вусами сторчма, надутий мов сич. Він переодягся в ще кращий парчевий контуш, що відливав сріблом, у кармазиновий жупан; за литим, слуцьким поясом у нього стирчав гетьманський пірнач, при боці теліпалась карабеля, польська шабля. За ним стояли його хверти, такі ж як і він пишні і пихаті.
Втім гайдуки відчинили навстіж двері і в залу увійшла княжна Володимирська. Вона була в мундірі полковника Преображенського гвардії полку, в трирогу з перами, з білими ладівницями при поясі, з блакитною лентою через плече. Музика вдарила марша, графські гренадери — одоробола взяли свої рушниці на караул, секундмайор виблиснув шпагою. За княжною поступали Христанек в білому мундірі угорського регіменту імператориці Марії-Терези, якого потім величали генералом сухопутних військ і контрадміралом Понтійського флоту, та похмурий Доманський, якого поляки називали міністром і нарешті Монтеги Уортлей, лукава личина, якому причіпили титул надзвичайного амбасадора Понтиди при дворі його величності короля Англії Джорджа III. Я затримався при свойому скромному ранзі "крігсцальмайстера". Княжна розсілася на троні, а біля неї поставали, мнучись, або, як Христанек, надимаючись мов фазан, її секретарі.
Першим почав говорити шляхтюра, перетикаючи свою мову латиною, грізно вивертаючи вирлами та так набрякаючи на обличчі, що я подумав, щоб його, бува, не вдарив грець.
Воєвода перш за все заволав, що княжну Володимирську сам Бог післав, щоб вона при допомозі добрих людей призвела до падіння узурпаторки Катерини та стала матірр'ю для всіх народів від Дніпра до Тихого океану. Річпосполита Польська, яка теж стогне під ярмом нікчемного петербурзького ставленника Станіслава Августа, як один муж стане під переможні прапори побратимів у правому ділі. Нехай знає Єлисавет II, що тисячі шабель польської шляхти та й поспільства заблиснуть, щоб осяяти новий порядок на сход Європи. Патріоти вітчизни як князь Радзивіл, граф Потоцький і воєвода Пац, які вже дали доказ своєї незломності і покарали зраду серед своїх продажних душ, стануть за нашу і вашу свободу, на чолі хоробрих польських полків, і простягають імператориці всеросійськиі та королевій України і Понту свою вірну правицю. "Vivat Imperatrix omnium Russatum, vivat Dei Gratia Regina Ucrainae atque Pontidae!", загорлав воєвода і добувши шаблю, блиснув нею у витягнутій руці, а за ним і його ад'ютанти поспішили добути свої карабелі. Вівати загомоніли в усьому залі.
Тоді заговорила княжна, звичайно, подякувавши шляхтюрі за його красномовство. Вона, сухо і по діловому, не вдаючись до польської мови, яку щоправда, знала, а по французьки, представила ситуацію в Європі, розповіла, що козацький ватаг Пугач вже взяв приступом Оренбург і Казань, що великий везір Мухсинсад-Магомет-паша надіслав їй листа з привітанням від нового султана Абдул-Гаміда І з запевненням протекції і військової допомоги, що наші уповноважені працюють у Відні і у Венеції, намагаючись утворити прихильну нам коаліцію великих держав, яка вже без вагань сприяла б нашій спільній справі.
Повертаючись до польських справ і спілки з поляками, княжна прочитала нам листа Кароля Радзивіла, в якому старий хитрун писав: "Я дивлюсь на підприємство Вашої Величності як на чудо, спричинене Провидінням. Гадаю, що воно не залишило на поталу мою нещасну вітчизну, якщо посилає їй в допомогу таку героїню..."
На цьому місці всі присутні знов загорланили "Віват, віват, Регіна Понтіка!", а шляхта вдаряла по шаблях п'ятірнями, так що по залі пішов величезний брязкіт. Княжна ще побалакала про зв'язки з всілякими іншими дворами і країнами, а потім надала слово Христанеку.
Христанек, надимаючись гусаком, називаючи княжну її імператорською величністю, дораджував як найшвидше зв'язатися з Пугачем і домагатися від султана Абдул Гаміда І, щоб він підбехтав татар та відрядив декілька полків своїх яничарів і спагі, над Прут і Дністер. Само собою цей шальвіра розстелявся перед шляхтюрами, кажучи, що одна у нас доля і одна мета. Язик у нього був досить добре підвішений. Він смалив і по латині і по французьки, загинав всілякими апострофами та закочував зірки до неба, кличучи всі небесні сили на допомогу.
Після нього виступив хмурко Доманський, який радив почекати, що Пугач далі робитиме, але з ним не зв'язуватися, бо це хитрущий мужичисько і власне ніхто ще не знає, що він має на меті.
Щодо поляків, то проноза говорив, що їхня справа це їхня, а наша — наша і хотів знати, до яких кордонів думає Польща відсунутись, щоб саме на Україні і на Литві не було у нас костомах до роздору.
Воєвода Огінський тоді скипів, збагрянів і відповів, що жодних теперішніх кордонів ніхто не визнає, бо тирани провели розділ по живому тілі Річіпосполитої, а вона вже сягала від моря до моря і сиділа на Дніпрі та на Двині, то ж нема навіть мови, щоб торгуватися за якісь кордони. Шляхтюри, що сиділи біля нього, знов вдарили п'ятірнями по шаблях і притакали йому.