Втома знесилювала мене, увесь я був запиленний як чортяка, в пельці мені пересохло, від шквару я аж счорнів, але що з того, коли я таки доп'яв свого. Мені хотілось сміятись і радіти, я крутив шиєю на всі боки, бо мені здавалось, що кожної хвилини зненацька вийде княжна Алі-Емет або Дама з Азова або пані де Тремуйль і привітає мене своїм чудесним посміхом. Може вона якраз проживала в цьому "Леві"?
Але її тут ніхто не знав. Господар коршми-заїзду, похмуре одоробало, згадавши про графа, тільки сплюнув і розтер, а про графових гостей махнув лише рукою — тут, мовляв, всілякої шушвалі волочиться вдосталь.
Що ж, вмившись та причіпивши шпагу, я вийшов на міську площу, де юрмились вбогі крамнички з усяким злежалим товаром. І перший, хто мені кинувся в вічі був Доманський у власній особі, що похожав павичем, торгував те, чи інше. Я б не сказав, що він зрадів зустрічі зі мною. "Я так і знав, — посміхнувся він з-крива, — що ви, кавалере, знайдете дорогу і сюди. Чим чорт не шуткує..."
"— Якщо вам разом з чортом хочеться шуткувати, то мені ажніяк, — сказав я, — ви не тільки кинули мене напризволяще у Нансі, але, обловившись, завдяки моїй доброті у Розумовського, навіть не подумали про те, що я буду вас з дурної голови шукати в Мангеймі, як ми домовились..."
Він розвів руками і почав плести, що людина стріляє, а пан-біг кулі носить, аж врешті я зажадав, щоб він мене негайно повів до княжни. На це він відказав, що до княжни йти зараз не можна, бо вона разом з секретарями проживає в резиденції, де є свої правила етикету і щоб я прийшов увечері до театру. Розуміється, я збісився, але Доманський стояв на свойому. Граф мовляв, до чудацтва, пильнує етикету, автім людина непогана і княжні стане у пригоді. Крім того він підкреслив, що тепер треба величати пані де Тремуйль княжною Володимирською, оскільки вона виводить свій рід від Володимира Мономаха.
З важким серцем сидів я з Доманським у господі, а він мені коротко розповів, як вони чудом видерлися з жандармських лабет, бо на них були вже гончі листи і серед великих тарапат дібралися до Страсбурга, без шеляга, так що треба було продати негритеня якомусь подорожньому князькові.
Розумовський — чолов'яга не кепський, але скупиндя і труситься над шелягами. Хоч він мав добру думку, однак не слід було з ним без великої потреби затримуватися і треба було щошвидше перебратися на той бік Рейну під самим носом у драгунів, що сновигали по Страсбурзі й околиці як заюшені хорти. Ось саме тоді став у пригоді граф Лімбург-Стирум, з яким княжна познайомилась в гостинниці і все йому розповіла. Граф так пройнявся її справою, що провіз її у власній кареті на поромі через Рейн, а Христанек, Монтеги і Доманський продерлися переодягнені за конюхів і гайдуків. Звичайно, після такої послуги, було ніяково відмовлятись від графових запросин погостювати у нього в Нейсіці. Тепер нема такої речі, якої б граф не вчинив для княжни; їй хіба пташиного молока недостає. Граф — це широка натура, не постоїть за нічим, тим більше, що й політична справа княжни Володимирської його заінтригувала і він обіцяв всіляку протекцію.
Важко сказати, скільки в цій оповіді було брехні, а скільки правди. Я з шарлатаном розлучився холодно, нічого не розповівши про мої пригоди. Нехай думає собі, що хоче і ламає собі голову над тим, як я їх знайшов в цій дірі. Я вирішив взагалі бути з ними здалека, бо мені не виходило з думки, що обидва пройдисвіти, крім дуринди Монтеги, мене просто хотіли спекатися. Чорта з два! Мене тепер ніхто не зіб'є з пантелику, вже час, щоб я сам собі майстрував долю.
Як тільки звечоріло я одягнув парадний каптан з позументами і золотим шиттям, напудрував косу й буклі, обув пристойні черевики із срібними пряжками, які я купив собі в Бонні і, так прибраний, прийшов під браму резиденції, де мене чекав Доманський, який навіть похвалив мене за мій сановитий вигляд. Гренадери — вартові дивувались либонь, що така знатна особа прибуває пішки, а не в кареті. Нас впустили у резиденцію і ми пройшли в театр та розсілись в партері. Театрик цей був казна-що, тісний і тендітний, так що здавалося, що ложі упадуть на сцену, публіки було небагато, а княжну я побачив, коли почалася комедія чи опера — буффо "Алціс і Галатея", яку я, до речі, із справжніми акторами бачив у Парижі. Комедіанти — мандрівна трупа із всілякого мандрівного наброду і добре підтоптаних актрис не завдавала собі великого труду. Голоси у них були старечі, похриплі або півнячі, а акторська гра — жебрацька. Але я хоч і не дивився на княжну під час цього,— зжалься, Боже, — спектаклю, про цю оперу та про каналій, що вовтузилися на сцені, думав найменше.
В перерві Доманський повів мене у графську ложу. Княжна Володимирська сиділа, обмахуючись віяльцем, у синій сукні та в мережаних чорних рукавичках і з фондажем на голові на яких двадцять цалів. Важко було збагнути, чи зраділа вона, побачивши мене — очі її були як і давніше, печальні, хоч на обличчі вона посвіжіла.
Рука її була крижана і млява, а в погляді швидше суворість і допитливість — вірити мені чи ні? Однак роздумувати було ніколи, бо мене рекомендовано графові Лімбург-Стируму, що розсівшись в ложі, розглядав мене через лорнет.
Це був куций, опецькуватий старигань з рожево-багряним личком, пухкомасними губами, гордовито шарпневим вгору підборіддям, хитрою носярою, з вузькими кабанячими очицями, які раз посміхалися солоденько, раз жевріли недоброю підозрілістю. Від нього било золоте шиття на малиновому оксамітному каптані, з каскадом всіляких зірок і орденів. Це був самозадоволений кнур, з біса, проміткий і пожадливий. Крім нього у ложі вистоювали його ад'ютанти-жевжики, що виструнчились, немов ковтнули шпички, його гоф— і конференцміністр барон Горштейн, а також випудрований, в білому каптані офіцера Римської священної імперії Христанек та насуплений Доманський. Зовсім в глибині ложі стовбичив Монтеги Уортлей. Напрочуд, цей телепень-ангелянин зрадів мені, неначе рідному братові. Його кінське обличчя засяяло, горлянка забулькотіла, біляві вії заморгали. Я не сподівався, що це одоробало може мати якісь людські почуття, але на цей раз я не сказав би, що він привітав мене нещиро.