Надрейнські хлопці кинулись до мене з обіймами. Здоровило-пиворіз Готліб схопив мою руку своєю п'ятірнею і тряс її так, що я думав — поторощить.
Проте я був ні в тих, ні в цих, бо навколо збиралась юрба, слухала всього, про що говорилось з помітною цікавістю, виймала люльки з рота, щоб пахнути димом і кивнути головою, що все це правда; дехто ставив нам пиво на свій кошт, але я, правду сказавши, побоювався чи не вваляться сюди кожної миті жандарми.
Молодик — студент зауважив моє зніяковіння і дружньо поклепав мене по плечі.
— Добродію, — сказав він, — бачу, що ви наполохані, але не бійтеся нічого,— в Кобленці, в Кельні, в Бонні, можете говорити що хочете,— це не Вюртемберг і не Пфальц, де за кожним вуглом та в кожному підворотті чатують герцогські шпики. Там за кожне ваше слово можуть потягнути на дибу... Ви — між своїми, брате....
Я подякував йому, але всежтаки — береженого, як то кажуть, і дідько береже, а навіщо мені ще одного клопоту? Я дудлив і собі пиво в гроні цих літераторів і братчиків-студентів, які в міру різаного ними пива ставали дедалі гомінкіші і збирали чималий натовп слухачів та однодумців. Всі вони, вкупі з моїм другом Йоганом Андреасом Шлюте вішали собак на всіх королів і герцогів та й на архієпіскопів Трієру і Кельну, на римського папу і на короля Пруссії. Готліб сказав, що Європою правлять три баби, чортом принесені на махових вилах, а це біготка-свічкогаска Марія-Тереса, скупа як церковний паламар, що свого синашу-дурника тримає в лабетах, Катерина — повіїще всесвітнє і Марія-Антуанетта, яка із скупердяйського Відня вирвалась до Версалю і там жирує коштом народу. З Людовика XVI кпили так мерзотно, що йому мабуть гикалось. Особливо ж чесали вони язики на всіх герцогів і княжат у Німеччині. Всіх вони величали розбійниками з битого шляху, бугаями, що з сороміцьких недуг не виходять, жериволами і шахраями, що на спілку з лихварями і банкірами безсумлінно обкрадають чесний люд, міста і села; не лише останню сорочку стягають з бюргерів і ремісників, але й рідну матір обчухрають без надуми.
Тільки один з літераторів, мовчазніший ніж інші, з благовидим обличчям, сказав, що мовляв, не слід перебільшувати, бо серед цієї герцогської голоти є також порядніші люди, як от марграф Баден-Дурлаху чи граф Байройту, які бодай трохи дбають про мистецтво, музику, гарне письменство, філософію...
— Що? — заревів пиворіз Готліб, — Ти їх ще захищаєш, брате Карле? Для мене нема добрих серед тієї зграї людопродавців. Для мене всі вони однакові, варті тільки петлі. Нехай собі прикидаються приятелями муз і грацій, для мене вони всі — один дідько, одна сатана. Байройт? Анспах? Вольфенбіттель? Баден-Дурлах? Знаю їх всіх, братіку, як облуплених, їхню ласку добряче знаю. Я тількищо звідти, з того стоклятого кодла, я їх всіх об'їхав, купи паперу на них списав... Чи чули ви, бува, люди, про таке графеня Лімбург-Стирума?
Він грюкнув кулаєм по столі і заволав на дівчину, щоб націдила ще пива. Але ніхто, з братерства, навіть в юрбі, не чув про такого графа Лімбург-Стирума.
— То я вам скажу, братове, — горлав пиворіз, — і це повчальне для кожного, хто наважиться захищати будь-кого з цих коронованих і миропомазаних гундсвотів... Отож те мізерне графеня, який володіє клаптями земельки, на яких і заяць не сховається, оцей шагалія і бабохват, забагнув блиснути в Німеччині також як друг муз і грацій, прикрашує свою нікчемну резиденцію на зразок Версалю, парками, фонтанами і лебедями, найняв мандрівних італійських комедіантів і черевомовців, щодня влаштовує бенкети, а чиїм коштом, питаю вас? Та ж народ Лімбург-Стирума — це вбогі шевці і безземельні батраки, які на своїх пісках з голоду подихають... Більше того — раптом заревів він, — оце куце графеня, оцей курохват, оцей гундсвот, десь придбав собі фаворитку, знайдену під плотом приблуду, куртизану, що подає себе не лиш за якусь княжну Володимирську, але за претендентку на престіл всіх Русей, України і Понтиди, онуку Петра І... А щоб її дундер свиснув...
Словесний потік пиворіза полоснув мене дзвінким лезом. Я зірвався і либонь сполотнів як смерть, бо мій приятель Шлюте, що сидів біля мене, спочутливо спитав мене, чи не млосно мені від випитого натщесерце пива. Але я відвів його на бік і сказав перериваним голосом, що я мушу негайно від'їхати, не затримуючись в Кобленці, ані не товаришуючи йому до Майнца. Шлюте не міг вийти з подиву.
"— Як це так, друже — брате? Та ж ми вас вважаємо за свого поготів, а ви покидаєте братерство в розпалі дії, саме коли і ви нам потрібний? Невже ви залишите на поталу справу свободи люду?"
Йоган-Андреас дивився на мене докірливо своїми добрими, ясно-голубими очима і його підборіддя затремтіло — він от-от би заплакав. Він був сентиментальний, цей добрячий Шлюте. Обступили мене і всі інші братове. Готліб хотів затримати мене просто силоміць. Облапив мене як ведмідь і не хотів випускати. Дехто гадав, що мене з п'яна ображено і домагався, щоб мене публічно перепрошено. Немало зусиль треба було, щоб цих щиросердих людей переконати, що я на нікого не гніваюсь. Але ж я не міг їм сказати про справжню причину мого раптового від'їзду? Я присягнув їм, а особливо Йогану-Андреасу, що як тільки полагоджу свої справи, негайно приїду до Майнцу, до нього в гості.
З обіймами, вигуками, з пивними дзбанами мене випроваджено на вулицю, до постшеза. Форейтор тріснув бичем і постшез покотився. Друзі мої стояли перед господою і ще довго гукали за мною. Я залишив їх з їхнім пивом, хмільними піснями і мріями та знов подався в дорогу.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
КНЯЖНА ВОЛОДИМИРСЬКА
"О, кохання, який же твій переможний
вплив! Які різні, які вкрадливі твої шляхи!
Який поет, який філософ, зможе вгадати їх
і протистояти твоїм вигадкам і манівцям,
о кохання, твоїм стратегемам, які тільки ти,
кохання, можеш вигадати.
Джованні Бокаччо: "Декамерон"
"Історія Лоретти"
Годі, лицарю славний, марно сумувати,
Будеш турка клянути, в лісі зимувати.
Переможеш весною, перейдеш крізь гори,
Досягнеш Припонтиди, аж туди до моря.
Отчу віру підперши, славу України,
Піднесеш понад Бескидів гордії вершини.