Коротше кажучи, як тільки я зміг стояти на ногах після цієї короткої, але бурхливої недуги (а це було в половині червня), я вирішив покинути Париж. А втім тут наставали канікули або так зване "собаче сузір'я": почались неймовірні спеки, пилюга блукала вулицями, фонтани висихали, театри зачинялись, мої друзі-студенти пильно готувались до екзаменів, словом, байдики бити тут не було рації.
Не бажаючи більше ранити серце моєї Соланж, та й боячись самого себе, щоб, бува, дальше моє перебування не вплинуло якимсь чином на моє рішення, я, як той вовкулака, потайки зібрав свої манатки і одного вечора чкурнув із господи, залишаючи на столі щедрий ралець для Пера Жільяра та всіх домочадців і листа для Соланж, покропленого, ніде правди діти, умиленними сльозинами.
У подорожньому дворі я сторгував постшез і виїхав і східньому напрямку, до Страсбурга, але не тією дорогою, а іншою — через Санліс, Суассон і Реймс.
І покотився я знов, як перекотиполе, через міста і селища, повз старовинні і потемнілі від віку монастирі, і з кожним гуком кінських підков по битому тракту наближався (— як я собі уявляв,) до тієї, що стала моєю вибранницею, моїм приреченням, а, коли хочете, моїм катом. В чари я не вірив, як син свого просвіченого сторіччя, але у забаг долі — так. У долі в руках був я вертепною лялькою. Не залишалось нічого іншого, тільки скоритись. То ж чим далі я від'їздив від Парижу, вдихаючи повними грудьми п'янкий запах полів і лісів, тим спокійніше думав про Соланж, безталанну, але мною ажніяк не обманену. Що ж, непотішеною вона не залишиться. Час вилікує всі мрії і страждання цієї доброї дівчини. В цю хвилину це прикро, але це промине, як проминає все на світі.
5
Подорож моя проходила, поки що, без особливих пригод, коли не враховувати вічних затримок з поштовими кіньми. Пошта, як усе у Франції, якщо мова про обслуговування людей, які не є "знаттю шпаги" або "знаттю сутанни", не варта й копійки, а правуватись з поштмейстерами і конюхами було б заняттям вщерть безплідним.
Користаючись постоєм у Санлісі, я пригадав собі, що ще в Страсбурзі мені розповідали, начебто в Санлісі поховано нашу киянку, дочку Ярослава Мудрого, Анну, дружину короля Генриха І.
То ж я пішов до старовинної, але ще міцної церкви і познайомився з абатом, достойним Жаном Пер'є. Це був говіркий, товстенький мов пампух черчик, ще не похилого віку. Він, бачучи мою допитливість і довідавшись звідки я родом, не тільки показав мені домовину Анни Ярославни, але й важенну Євангелію, яким начебто користалась наша землячка тому багато років і на якому був і її вицвілий підпис "Анна Рьина".
— Чудова це була жінка, — говорив захоплено абат, — жила тому шістьсот літ, але я її бачу завжди перед собою, як вас, юначе. Зміцнила державу, дала Франції сина, доброго короля Філіпа; славна була на всю Європу; її боялись сарацени і вікінги; могутньої постаті була, русява, як сонячний промінь, оспівували її менестрелі від Пуату до Сардинії, славу могутнього города Києва, дочкою вірною якого була, утвердила і на французькій землі...
— Вроди, мабуть, була неабиякої, — вкинув я, — коли король Генрих привіз її аж з такого далека...
— Неодному ця руська дівиця голову завернула, — розговорився патер Пер'є, — після смерті її чоловіка, доброго короля Генріха, загони лицарів сватались до неї; одружилась вона з графом де Крепі, смілим воїном, але все своє життя ця погожа дівчина із Києва, дочка мудрого Ярослава, любила тільки одного — лицаря без догани, трубадура Рауля де Камбре. З її ім'ям він ішов у бій з сараценами в Ронсевальському міжгір'ї і там смертю хоробрих поляг...
Я, був зворушений цією оповіддю балакучого абата і ми ще більше розговорилися, тим більше, що отець Пер'є почастував мене вином із монастирських льохів, якому, як він казав, було принаймні зо двісті років. Це я відчув на собі, бо, хоч голова моя просвітліла, але ноги відмовлялися послуху, немов налиті оливом.
— То ви знайомитесь із Францією, кавалере? — склав свої пухкі рученята говіркий абат, прищулюючи масненькі оченята, — ви напевно зауважили, що, осягнувши в минулих віках деяку могутність, ця країна котиться в прірву… Що ж. Розум нарешті повинен восторжествувати. Може я доживу до того, може й ні. Але навіть сторіччя тиранії ніколи не відберуть народові права боротись за свободу...
— Пробачте, достойний отче, — вкинув я несміло, — але, чи ця свобода не пошкодить і вам, бо ж і на вас і на вашому стані спирається увесь сучасний лад?
— І нехай шкодить, — вигукнув палко абат. — Ми є такі самі паразити, як і наш найхристиянніший король та його "знать шпаги". Геть із забобонами, геть із темінню старовини, геть із ворогами поступу. Геть із метафізикою! Геть з темрявою, безумством і брехнею! Вірте мені, що я, втокмачуючи і проповідуючи людям безглузді казочки, подумки прошу пробачення, що свідомо кладу перед людьми колоди на шляху до їхнього прозріння і визволення.
То ви, то ви?... замимрив я, вщерть вражений.
Так я, дорогий друже, я це вам говорю, бо ви — чужинець і не підете на мене доносити. Я відкидаю не тільки сміхотворні казочки та наївні міфи, якими годується суспільство здавен-давна. На цьому побудовано з допомогою заліза і невинної крові наш устрій, спертий на облуді, брехні і забобоні. Чим різниться бідолашний темний смерд, або взяти хоч і той третій стан чесних і робітних людей, від коронованого тирана та його прислужників — стану дармоїдів-дворян, оселених в замках і палацах? Чому я маю вірити в досконалість цього стану злочинців, як наші хвалені герцоги де Рогани, де Гізи і де Ретци? Ким вони призначені до того, щоб бути миропомазанними володарями і гнобителями, грабіжниками і кровопийцями? Ні, молодий кавалере, світ наш позбудеться нарешті ідолопоклонства і темряви. Єдиний і правильний осуд — це осуд розуму. Вселенна завдячує своє буття не вигадкам і міфам, а звичайній Матерії, яку спізнати і ствердити може тільки розум...
Абат Пер'є перехилив чергову чарку старовинного вина. Він говорив щиросердо і натхненно, не знаю, чи із-за вина, чи завдяки власній риториці. Я мовчав і слухав.
— Я ісповідую розум, мудрість людини, яка доходить до правди власним розсудом, світлом визволеної допитливості і досвіду. Я відкидаю сліпе ідолопочитання, забобон і міфи темного середньовіччя... Досить ворожнечі між людьми, досить жорстоких війн, досить прославлювання коронованих кровопийців та ледарів... "Ecrasez l’infame". Розчавіть гадину! О, великий Франсуа — Марі Вольтер! Вип'ємо за здоров'я фернейського мудреця! Він вказав людству правильний шлях — шлях визволеного розуму, шлях правди. Вип'ємо за довгий вік всіх тих, що вказують людству мудрий, правильний шлях до світла... "Поборюй, розуме всевладний, глупоту всеблагу!" (вигукнув невгомонний черчик і з запалом кінчив Вольтерового вірша): "Поконуй, розуме, отруту для народу..." Так, отрута ця тривала і ще триває, юначе. Хто примушував великого Галіллея каятись? Хто примушував зрікатись правди Джордано Бруно? На початку нашої епохи блиснула зоря відродження і правди, віри в нездоланий розум людини, які чорні сили прагнули і прагнуть поневолити на віки... За що спалено Жанну д'Арк, що Францію визволяла від ворожої навали? Хто і навіщо це робив? Нехай же після тих кривавих і жорстоких століть у темряві, настане день, бо вже світає, бо вже між нами його великий вістовець — мудрець із Ферне...