В глибині залу, на хорах, сиділи музиканти, а оподалік півколом стояв хор із матросів. Як тільки граф із княжною сіли посередині підкови, ліворуч і праворуч почала всадовлюватися наша та й графська кумпанія, дотримуючись, однак, порядку, якого за титулами пильнували дворецькі.
На чийсь знак, либонь самого графа, музика, а з нею і співаки вшкварили кантату та так, що загреміло по всьому палаццо. Я справді ще зроду, хоч і у нас хороше співають, не чув таких голосів. Керував ними якийсь офіцерик, а співаки то гуділи басилами, як громові розкоти, то здіймались вгору соловейками, аж завмирала душа, аж щеміло серце.
Я сів собі окрай стола, недалеко від Афендика і англійського консула в Ліворно Джона Діка — червоного на обличчі, жердястого телепня, що спильна поглядував на всіх і шепотівся із своїми офіцерами з фрегатів "Мінерва" і "Прінц Йоркський". Російські адмірали і капітани сиділи поблизу графа і княжни, а молодші офіцери розсідалися поміж нашою братією, біля полячок і римлянок. Щодо нашої потолочі, то треба сказати, що всі ці пронози, мандрьохи і шептухи спочатку поводились бездоганно. Всі вони остовпіли, попавши в таку чудесну оказію та в таке товариство, а тільки згодом розперезувались за своїм звичаєм, тим більше, що ніхто їх не спиняв.
Доманський, хмурий як пущик, впирався очиськами в Орлова, не озивався. Христанек розсипався бісиком, виморгував очицями, хотів себе показати і фертом і добре уложеним дипломатом. Обидва шамбеляни були чомусь надто неспокійні, начебто збентежені. Тільки каналія Рокатані тучнів на очах, бо від'їдався після голодних днів у тюрмі Реджіна Челі та й пив за десятьох. Не відставали й інші гості. Тільки адмірали Грейг і Свиридов, посидівши якийсь час, подались геть, а за ними і ще декілька офіцерш. Що ж до тих, хто залишався до кінця, то, хлепнувши хоч дещицю варенухи, вони гуділи як джмелі. Тимчасом слуги вносили страви і не було кінця і краю цьому походові. Пиха й марнотратство були тут такі безкраї, що вже навіть не дивували. Такого бенкету, який видав Орлов, либонь тут не бачили від часів римських імператорів. На столах було все, мабуть і пташине молоко. Сюди несли і м'ясиво по рецепту кардинала Рішельє і баранину Арменонвіль, укохану Людовиком XIV, тут були перігордські трюфелі і омари по паризьки і устриці "маренн", як їх подають в Бордо, і курчата із знаменитої області Бресс, яким не має рівних в усій Європі, тут були і індики, і журавлі, і гуси, і качки, містерно вмаяні пір'ям і рожами, пави з посрібленими і позолоченими дзьобами і лапами; тут були і томати, і артішоки, і фісташкові, і грибні соуси, і спаржа з Дофіну, і гарбузи з Астрахані, а що ж казати про рибину у великих срібних мисах — севрюгу, стерлядь, осетрів і ікру з Каспія і з Балтика — чорну і червону... Кухарі у Орлова були майстрами. Казали, що тридцять його кухарчуків проходили в Парижі навчання у славетного королівського кухаря ЛаВаренна. Лакеїв не було чутно: вони ступали у сап'янцях і не було гостя, якого б вони не пильнували своїм вимуштрованим оком, обслуговуючи до кожної страви в іншій лівреї: до риб — у молошно-жовтій; до м'ясних страв — у червоній; до десертів, кремів, фруктів — у рожевій. А скільки ж було хисту у підчаших! Тут розливано і токай, і херес, і мадеру, і орвієто, Лакріму Крісті, і шамбертен, і лафітт, і рейнські, і мозельські, і алікант, і мальвазію, і старовинний польський мед, від якого важніли ноги, але голова була свіжа, молода...
Ні, цей граф Орлов був таки чародієм. Перед ним ховались всі європейські королі, султани, князі і князьки. Жити він, нівроку, вмів. Так, це був любас фортуни, недавній пестунчик імператориці Каташі-Фіцхен, гуляка з козацько-бурлацькою душою — "роздайся-море", з норовами хижого азіата, Тамерлана — Чінгісхана, Великого Могола, який і реготати сріблястими переливами і пляшками нтовкти безталанного Петра III; який був магнатом на всю губу, самодуром і царським служкою і кавалером і рубашним гулякою. Не диво, на нього в поті чола працювали тисячі рабів, його сатрапи були безмежні, йому ні по чому було вичверювати такі чудасії, від яких морозило і кидало в жар скупердяг і облізлих, риб'ячокрових коронованих парсун у Відні, Потсдамі і Вестмінстері... Це таки була широка, слов'янська натура, в якій хвилювалися сторіччя нестримних жаг і дикого бунтарства і незагнузданої пихи, а враз із тим і співучої туги... Не треба було дивуватись, що фльондри і цокотухи, які сиділи за столом, які не одне бачили на свойому порожньому бабському віку, від одного погляду цього бицюгана паленіли і блідли, губили свій куций розумець та вмлівали.
Що ж до княжни, до моєї графині Піннеберг, Дами з Азова, принцеси Володимирської, Алі Емет, то вона палала. На її блідих щоках грав нездоровий пурпур, очі її жагтіли, для неї не існував більше ніхто, тільки він — це графеня з постаттю Геракля, з профілем Антіноя, цей випещений, пошрамлений півбог, який звик тільки наказувати і підкоряти. Не було сумніву: граф Орлов її підкорив, вся її істота, така досі гордовита, була в брані. Такою я її ще не бачив. І я зітхнув, бо саме тоді збагнув, що навіть найзлеліяніша мріями жінка скоряється тільки і завжди перед силою і могутністю, що приборкують її як стихії. Це було не хвилинне захоплення, це було обожнювання, яке людину вражає мов блискавиця. Я гадаю, що це сталося тільки тому, що таких вона ще не бачила. Навкола неї були миршаві, розніжені людці, зжерті облудою і розпустою, а це був півбог, герой, що з'явився зненацька, мов посланий Зевсом. Я не міг чути про що вони розмовляли, але я бачив, як княжна розцвитала від його розкотистого реготу, мабуть від його співомовок та іскрястих очей — вона тільки відмахувалась віяльцем і ховала за ним своє обличчя, але я знав — вона вже скорена бранка.
Десь в середині бенкету цей син Понтиди підвівся з келихом у руці і, хоч братство було таки добре підхмелене, розпочав промову, якої мабуть багато ще не підпитих чекали. Промовець з цього Орлова не був блискучий, він і загикувався і верз, що на язик приплело, але звичайно величав принцесу під небеса, теревенив, що йому надокучили німчури та й сама Като, а от, мовляв, законна у нас імператориця — Єлисавет і за нею не пропадемо, за доброю царицею-матінкою. Розіб'єм, мовляв, німчурів і всіляких підлиз, за нами повалить народ, а вся гвардія, мовляв, тільки й чекає, щоб до слави її повела дочка великої Єлисавети Петрівни. Що ж до себе, то він прогоготів, що ставить себе і всю ескадру на послуги княжни, але більше розповів про свою любов до неї, яка, мовляв, його полонила з першого погляду і він готовий впасти до її ніг як невольник, аби лише вона обдарувала його своєю ласкою. Наприкінці, він, ні з того ні з сього, згадав предка княжни Володимирської київське "Красне Сонечко", князя Володимира і сказав, що цей славетний володар начебто спочатку хотів прийняти іслам, коли треба було нарешті поскидати ідолів — Перунів і Дажбогів, але коли дізнався, що іслам забороняє дудлити горілку, то зневірився і прийняв віру християнську, нашу православну. Бо мовляв, "веселіє Русі єсть пити", так сказав цей Володимир.