Ми прямували до Пізи морським побережжям: через Чівітту-Веккію, Гроссето, Сієну, Сан Міліато, робили зупинки, під час яких вся кумпанія жерла і хлестала вина до схочу. Я згодом пересів до останньої берлини, до нетитулованої братії, бо з нею мені було веселіше: вона була дотепна. Всіх приплентачів і дармоїдів, що вертілися біля княжни, ця кумпанія знала як облуплених і величала їх водноголос пройдисвітами. Був це простий народ, який знав, що і до чого. Як тільки ми виїхали з церковних володінь, то подорожні гуторили вільно, незважаючи на нікого.
Мене хоч розвеселяла челядь, бо в передній кареті всадовилися пихато ад'ютанти і нахлібники, надуті як сичі, або ластилися із своїми мадригалами. Це підлабузництво було нудне. Зате княжна, як видавалось, була зачарована. Тиренське море, то наближалось, то віддалялось, воно було блакитне, срібліло в сонці; дедалі краєвиди були привітніші: задля синіли тосканські взгір'я і линуло роздзвіння кампанія. Під час постоїв, у гаях та у левадах, галайстра вибігала з карет та забавлялася як навіжена. В містах за каретами і поряд з ними бігли натовпи жебраків, циган, роззяв і нероб, які простягали руки по подачки; хоч не знали гаразд, хоч і куди проїздить. Тільки поблизу Пізи, навіть вже в Чівіта Веккіа нас зустрічали сановиті патриції і ратмани та народ, що дер горлянку окликами "Еввіва імператріче Катаріна", поки їх не повчили, що це їде не Катерина, а Єлисавета.
Тоді вони горлали із ще більшим запалом і, звичайно, домагалися грошей. Княжна розкидала їх пригорщами.
Однак справжнє величання почалося, коли ми нарешті побачили похилу пізанську башту. Кінні жандарми цілим деташментом виїхали нам назустріч, а за ними громада патриціїв, абатів і ченців. Всіляка босота, аж шаліла, бо вже либонь прочувала про щедрість "прінчіпесси ді Russia". Я знов сидів у кареті з княжною і думав собі, хто це і навіщо роздмухав всю цю веремію, що могла втішати хіба тільки йолопів. Ми прямували понад річкою Арно, до Кампо-Санто, де біля мосту був палаццо д'Есте, куплений чи тільки найнятий адміралом Орловим. Серед всієї метушні і гомону, бо юрба нас не відпускала і коням не давала ходу, я, сердитий на все в світі, думав про Галілея, що був громадянином Пізи та був суджений мрякобісами. Але з усіх, хто їхав у кареті, ніхто не знав його імені і ніколи не чував про такого.
Місто Піза, невелике, але чепурне, було вмаяне корогвами, килимами, гірляндами квітів, гербами; дзвони гуділи з усіх усюдів, нас, за всіми ознаками, вже давно чекали і як тільки ми в'їхали на майдан, щоб наблизитись до палаццо, народ з'їхав зовсім з глузду. Голодранці підбігали, товклися, вистрибували на підніжки карет, домагаючись нахабно грошей так, що жандарми цю галайстру відганяли і лупцювали палашами.
Нарешті осаджено коней перед палаццо д'Есте, де стояв деташмент російських матросів. Громове "ур-рр-а!" покотилося по площі і все палаццо висяювало в сонці. "Еввіва" і "ур-ра" злились в один гул.
Я дивився на княжну. Ще ніколи не зазнавала вона такого вшанування і я розумів, що їй, як кожній жінці, з їхньою натурою, було приємно бути в осередку такої уваги. Підобравши сукню з довжелезним шлейфом, який несли дві фльондри, з усіми своїми кавалерами і бабським почтом, за який я не дав би і понюшки табаки, вона поступала по широких сходах палаццо. Над навстіж розчиненими дверми різьбився герб д'Есті, хоронений двома камінними левами з роззявленими пащами. На сходах був дорогий килим, а офіцери Орлова стояли, виструнчившись, з оголеними шпагами. Як тільки княжна переступила поріг, з балкону чи із палаццо, невидимий оркестр загремів військовим маршем.
Обабіч сходів офіцери салютували. А на самій горі стояв сам адмірал — граф Олексій Орлов-Чесменський, який, взрівши княжну, спрокволу сходив до неї назустріч. Всіляке отамання стояло, не рухалось, на горі. Мені показали сивого, другого адмірала Грейга; мого земляка — третього адмірала Арфу; сумирного адмірала Свиридова, який насправді командував ескадрою і був властивим переможцем, — як мені казали, — під Наваріном, Чесмою і Хіосом, тобто Орлов пожинав чужу славу з ласки свого братана, царициного любаса. Були там і менші рангом офіцери — лейтенант Ільін, що сам спалив три турецькі кораблі, капітан Литвинов із морської піхоти, бригадир Ганнібал та інші. Всі вони поводились ґречно, але обличчя їхні були камінні і важко було сказати, що вони собі думали про всю цю чудасію. Було також кілька іспанських і пруських офіцерів, два-три ангелянці, які дивились на нашу кумпанію, я б сказав, з неприхованим презирством. Автім, я всіх їх розумів. Це були суворі морські вовки, загартовані в битвах і хуртовинах, що їм було по нашій різношерстній братії?
Я про себе ремствував на княжну, бо, я ніколи не брав би з собою це сумнівне товариство, на якого дідька воно власне здалося кому-небудь?
Що ж до Орлова, то він ішов як завжди осяяний, дебелий як арабський огир, у синьому каптані з червоними вилогами і золотими еполетами, з андріївською лентою на грудях, увесь у зорях, прип'ятих діамантами. Прищуливши масні очиці, він споглядав на княжну як кіт на сало, копилив товсту губу, а шрамище перетинало йому обличчя від вуха до підборіддя. Вгодований лобур'яка, — погадалось мені, — на царициних хлібах і десятинах та на рабах! Він мені зразу ж видався іншим, ніж тоді, коли я його побачив вперше: зневажливий, нахабнющий, пихатий; цього чванька аж розпирало. Ось таке велетенське одоробало, бицюган, що аж мінився від золота і алмазів. Але я відганяв зайві думки. Адже ж він робив нашу справу, він був вже наш.
"Вітаю, ваша величність!" загудів він басилом і припав до ручки, а тоді підставив свою і повів княжну в головний зал, а за ними повалили всі інші, звичайно і наша потолоч, мішаючись з адміральським почтом. В залі метушились лакизи; сотні свічок відбивались у дзеркалах; із стелі зівисали павуки з мигтіючими свічками, аж рябіло в очах. Величезний стіл стояв підковою, при ньому могло б всадовитись зо три сотні гостей. До учти було все накрито: фарфорний і срібний посуд, чаші, ковші, повставці, чарки з різноколірного хрусталю, у вазах повно пахучого квіття, всілякі фігуринки і звірячі подоби, різьблені в сріблі, малахиті, золоті. Той магнатище — бицюган таки вмів пустити пилюги в очі!