Про все це Монтеги говорив спокійно, а мене частував добрим вином. "Що ж ви тоді зробили?"
"Повірте, — глянув він на мене з-під ока, — що коли люди довідались про привернення мені всіх прав та що я може вже засідаю в палаті лордів, став я популярною людиною в Лондоні.
Про мою одисею всі хотіли знати, навіть прінц Уельсу, запрошував полювати з ним на лисів. Вельможні свахи нараювали мені з десяток іменитих наречених. Що ж, у світі не буває нічого вічного і Лондон здокучів мені своєю мрякою, а для могутніх цього світу я був тільки розбещеним снобом, бешкетником, гульвісою. А чого той світ був вартий? Якщо ви багатій, вами цікавляться та гнуть кирпу; мода мине то й раді вас підобгати... Надокучила мені вщерть ота облудна, пишнопика Англія і я, як бачите, наприкінці опинився в Римі... Так, ось така моя історія. Не гадаю, кавалере, що вона вам цікава..."
"Навпаки, — озвався я, — цікавішої я справді не чув, хоч і сам пережив та перебачив чимало..."
Слухаючи епопею, розповіджену Уортлеєм, я не міг вийти з дива. Гай, гай! А я колись уважав цього Монтеги Уортлея зовсім за кого іншого. Ще навіть у Штутгарті я гадав собі про нього, що це парубійко добродухий, та й усе. А він таки пройшов полум'я і вир. І, що ж, він не знітився. Більше того: в його посміху, у прижмурених очах, я збагнув безліч недоказаного; мені слід було бути з ним обачним. Я гадав навіть, що може він міг би вже знати про мої справи з графом Орловим. Але він мовчав і я вирішив ані словечком не натякнути про це. Врешті це ж не тільки мій секрет. Бестія Монтеги звідкись знав про мою утечу з в'язниці, про мій побут у Женеві та Венеції, навіть і про пригоду в Рагузі. Але це й все. Крім того, мені здавалось, що цей чортів син легковажить мене точнісінько так, як я легковажив колись і його. Який я недогадливий був, та ж це усе була у нього комедія! Він прикидався дурником, а усе собі мотав на вус.
"— Ви — хвацький, таки справді відважний парубійко, одна ваша хиба: ви швидко запалюєтесь і не тримаєте себе в карбах. Ось і наслідок ваших халеп..."
Проте він дружньо й допитливо озирав мене.
"А чи не вважали б ви, Монтегю, всі оці злощастя, примхою лихої долі? — спитав я його, — та ж не з кожним таке буває..."
"Кожен кує сам свою фортуну, — похитнув він головою, — а зорі і знаки Зодіяка, якими так завжди турбується ваша княжна, це нісенітниці, як і всілякі ворожіння, в яке ви, слов'яни, чомусь так вірите. Крім того, ви всі — крихкі натурою, не вмієте бути холодними мов крига. Ось через те у нас завжди перевага над вами, була й буде. Хто хоче підкорити моря й суходоли, той не сміє давати пільгу почуттям: затисни зуби, терпи і тільки прагни... Ви, кавалере, більше — поет, а я — філософ..."
"То ви, може, задля філософії пристали до справи княжни Володимирської?"
"Ні, мій друже, — замислився Монтеги, — скоріше задля того, щоб розвіяти нудьгу. На княжну я ставив так як ставлять на півнячих боях або в двобоях навкулачки, у Лондоні: сорок проти ста або навіть і двадцять проти ста. А нині тепер не поставлю на неї й п'яти проти ста!..."
"А це через що? Вважаєте її справу програною?..."
Він замислився.
Служка проніс поуз нас жаровню з вугликами, з-синя тліючими, та докинув до каміну, бо ставало прохолодно. Провесна у Римі була вітряна.
"Якби це вам сказати? Ажніяк не берусь провіщати її прогри, але й не її виграшу, — повагом сказав Монтеги, — просто я втратив цікавість і до княжни і до її справи, яка химерна, така ж як і її княжна. А ось Катерина, — ота злиденниця з Ангальт-Цербсту дорвалася до володіння, ставши імператорицею, бо це кума хитра та й розуму їй не позичати...
Вона добре пам'ятає, хто її підсадив до престолу, ось такі Орлови, Розумовські, Потьомкіни, уся гвардійська, вона й тепер залежна від неї, а вони також добі про це знають, та її не зрадять, бо зрадивши, втратять те, що мають. Оце й є її опора. А хто ж наважиться проти неї, хто? Козаки, раби, кріпаки, жменя вільнодумців? Наважились та, бачите, не втримались, бо до сили треба ще й кебети. Пугачов, хоча б? Ні, він не був вождем міри, наприклад, Кромвеля. Вдавалось йому, поки метелявся по своїх степах та тиснув генералів Катерини, а як підступив далі, то й знітився: спіймали його, повезуть у Москву, а незабаром і голову зрубають... Ось і кінець ребелії. А які ж вигляди у княжни? Розум може є й у неї, але сили ніякої, через те надіється на всіляку дрібноту, почавши від німецьких графенят та крутіїв по закамарках королівських дворів Версалю чи Відня і скінчивши на таких Христанеках та Доманських. Їй треба хоч зо два полки осьтаких одчайдушних кавалерій як ви, мій друже..."
Наша розмова про справу княжни не вривалась. Монтеги охоче розповів про все, що він знав і думав. А знав він більше ніж я.
"На кого може надіятись княжна?. На нікого. Радзивіл? Та він вже давно ручається з короликом Станіславом-Августом, на ласку Петербурга надіючись. Чутки, що у Венеції, чи в Рагузі, чи в Неаполі княжну щедро підтримувала Франція або Цісарщина, або Отоманська Порта — вигадки. Не шкодував для неї грошей тільки маркіз де Вількур, а може дещо підкидав і ерцгерцог Тоскани Леопольд Габсбург, бо обидва безнадійно закохані, не втрачали надії полонити княжну своєю щедрістю. Що ж до Туреччини, то не ті часи: султан Абдул-Гамід сам тулить піастер до піастра, маючи над собою постійну загрозу — ескадру Орлова на Міжцаринні та полки Рум'янцева на Дунаї. Де йому до таких інтриг? Маркізові де Вількурові може пощастило б і зацікавити короля Людовика, але й у того самого біда. Що ж до Англії, то може б вона злакомилась на інтригу проти Катерини, але вітер повіяв не в той бік. Англія не хоче дратувати Катерину, бо підозріває, що Като допомагає ребелізантам в Америці... Що ж до маркіза де Вількура, то може він був найближче до своєї мети, переконуючи міністра Верженна та кардинала де Берні, амбасадора Франції у Римі, подати княжні сяку-таку допомогу. Наприклад, той маркіз так зручно повів справу, що король Неаполю та Обидвох Сардиній Фердинанд вже брав княжну під свою протекцію. Але недуга звалила маркіза де Вількура з ніг і він узяв та й помер....