Він пояснював далі:
– Якщо в тебе болить живіт, великий він чи малий…
– У тебе великий.
– Ви посмійтеся, а тоді ми продовжимо збори. І ще: якщо ці малюки знову злізуть на гойдалку, то за мить знову попадають. Краще сидіть на землі й слухайте. Ну от. На все є лікарі, навіть на те, що робиться в наших головах. Ви ж не гадаєте, що можна весь час боятися не знати чого? Життя, – щиро провадив Роха, – будується на науці. Отак-то. За рік чи за два, коли скінчиться війна, люди почнуть літати на Марс і назад. Я знаю, нема жодного звіра, ну, такого… з кігтями та з усім, я знаю так само, що нема жодного страху.
Роха замовк.
– …хіба…
Ральф неспокійно здригнувся.
– Що хіба?
– Хіба будемо боятися людей?
Почувся шум – чи то сміх, чи то кпини.
Роха схилив голову і заквапився далі.
– Давайте послухаємо малюка, який говорив про звіра, і, може, покажемо йому, що він за дурник.
Малюки щось між собою забурмотіли, а тоді один з них ступив крок уперед.
– Тебе як звуть?
– Філ.
Як на малюка, він тримався певно – так само, як Ральф, узяв і погойдав ріг, так само перед тим, як заговорити, обвів усіх поглядом, закликаючи до уваги.
– Вчора мені приснився сон, жахливий сон, я бився. Я був сам коло куреня і бився з отим крученим, що висить на деревах.
Він замовк, інші малюки засміялися. То був сміх жаху та співчуття.
– Тоді я злякався і прокинувся. Я стояв сам у темряві коло куреня, а оте кручене зникло.
Так виразно і так правдоподібно уявився їм цей жах, що всі замовкли. А дитячий голосок далі пищав із-за білого рога.
– Я злякався і давай кликати Ральфа, а тоді побачив, як між деревами щось рухається, щось велике й страшне.
Він замовк, настрашений самим спогадом і все ж пишний з того, яке справив враження.
– Це був кошмар, – сказав Ральф, – він ходив уві сні.
Збори погодилися тихим бурмотінням. Малюк уперто похитав головою.
– Я спав, коли бився з крученим, та коли воно зникло, я вже прокинувся, і мені видно було, як між деревами рухалося щось велике і жахливе.
Ральф узяв ріг, а малюк сів.
– Ти спав. Нікого там не було. Хто міг блукати в лісі вночі? Хто? А може, хтось виходив?
Запала довга тиша, кожен усміхнувся на саму думку, що хтось міг виходити в темряві. Тоді підвівся Саймон, і Ральф вражено подивився на нього.
– Ти? Ти навіщо вештався в темряві?
Саймон судомно схопив ріг.
– Я хотів… піти…. до нового місця.
– До якого місця?
– Ну, до одного місця. Місця в джунґлях.
Він завагався.
Це питання за них розв'язав Джек, тільки він міг укласти в свій голос стільки презирства, стільки насмішки й остаточності.
– Йому закортіло.
Ральфові стало соромно за Саймона, він узяв ріг і суворо глянув Саймонові в обличчя.
– Добре, більше не ходи туди. Розумієш? Принаймні вночі. І так мелють дурниці про всяких звірів, а тут ще ти на очах у малюків скрадатимешся, наче…
Знявся глузливий сміх, та в ньому зміщалися і страх, і осуд. Саймон розтулив був рота, аби щось відповісти, проте ріг був у Ральфа, і він сів на своє місце.
Збори заспокоїлися, і Ральф повернувся до Рохи.
– Ну що, Рохо?
– Був тут ще один. Оцей.
Малюки виштовхнули вперед Персіваля і залишили самого. Він стояв посеред трикутника, по коліна у траві, дивився на свої сховані в ній ноги і намагався уявити, що й він сам у криївці. Ральф згадав іншого маленького хлопчика, що точно так само стояв, і здригнувся від свого спогаду. Він був відкинув геть думку про Нього, і тільки таке пряме нагадування, як тепер, могло нагло воскресити її. Малюків більше ніхто не рахував; не було певності, що полічать усіх, до того ж Ральф знав відповідь принаймні на одне з питань, яке поставив Роха тоді на вершині гори. Були тут хлопчаки біляві, чорняві, веснянкуваті, всі до одного брудні, але – о жах! – на жодному обличчі не було родимки. Ніхто більше не бачив тієї бурякової плями. Як умовляв, як лякав їх того разу Роха! Мовчки даючи зрозуміти, що він пам'ятає те, про що не заведено згадувати, Ральф кивнув Росі.
– Ну давай. Сам розпитай його.
Роха вклякнув, тримаючи перед малюком ріг.
– Добре. Тебе як звуть?
Малюк забився до свого уявного сховку. Роха безпорадно глянув на Ральфа, той різко запитав:
– Тебе як звуть?
Роздратовані його мовчанкою і впертістю, збори разом заскандували:
– Як тебе звуть? Як тебе звуть?
– Тихо!
У сутінках Ральф пильно дивився на малюка.
– Скажи нам, як тебе звуть?
– Персіваль Вімз Медісон, дім священика, Гаркорт, Сент-Ентоні, Ранте, телефон, теле…
І так, ніби ці відомості сягали найглибших глибин розпуки, малюк заскімлив. Лице його скривилося, з очей бризнули сльози, роззявлений рот чорнів квадратовою дірою. Спочатку він стояв, як німе втілення горя, потім зайшовся плачем, таким сильним і голосним, наче поклик рога.
– Ану, замовкни! Замовкни!
Та Персіваль Вімз Медісон на міг замовкнути. Прорвало потік, який неспроможна була спинити ніяка влада чи навіть фізична сила. Схлип за схлипом плач наростав і, здавалося, тримав хлопчика сторч, наче малий був нахромлений на нього.
– Замовкни! Замовкни!
Інші малюки теж не сиділи вже тихо. Вони згадали про власне горе, а може, захотіли розділити горе світове. І заплакали від співчуття, двоє майже так само голосно, як і Персіваль.
Врятував усе Моріс. Він вигукнув:
– Ану, дивіться на мене!
Він удав, ніби перекинувся. Потер крижі, сів на колоду-гойдалку так, щоб упасти в траву. З нього вийшов поганий клоун, але Персіваль та інші перестали плакати, шморгнули носами і засміялися. І от уже всі регочуть так безтямно, що заражають навіть старших.
Перший примусив почути себе Джек. Він не мав рога і порушив правила, та ніхто не помітив.
– Ну, а що ти скажеш про звіра?
З Персівалем коїлося щось дивне. Він позіхнув, заточився, так що Джек схопив його й затряс.
– Де живе звір?
Персіваль обвис у Джекових руках.
– Це дуже розумний звір, – насміхався Роха, – якщо може сховатися на острові.
– Джек скрізь обійшов…
– Де може жити звір?
– Хай мене поцілує в одне місце!
Персіваль щось пробурмотів, і збори знову засміялися. Ральф нахилився до нього.
– Що він каже?
Джек вислухав відповідь Персіваля і відпустив його.
Персіваль, звільнений, у втішному оточенні таких, як сам, істот, упав у високу траву і заснув.