Тут і там почулися смішки, дехто швидко ззирнувся.
– А тепер усі ходять, де хочуть. Навіть коло куренів і коло плити. От ви, малюки, рвете плоди; коли вам припече…
Збори зареготали.
– Кажу, коли вам припече, йдіть хоча б далі від плодів. Це неподобство.
Знову залунав сміх.
– Я сказав, це неподобство!
Він обсмикав свою задубілу сорочку.
– Це справді неподобство. Коли вам припече, тоді гайда берегом до скель. Ясно?
Роха сягнув рукою по ріг, але Ральф похитав головою. Цю промову він спланував пункт по пунктові.
– Нам усім знову доведеться ходити до тих скель. Тут стає дуже брудно. –, Він замовк. Збори, передчуваючи вибух, чекали в напруженні. – А тепер – про вогонь.
Ральф тяжко, майже зі стогоном, зітхнув, його зітхання луною відбилося серед слухачів. Джек почав рубати ножем оцупок дерева, потім щось прошепотів Робертові, той відвернувся.
– Вогонь – найголовніше на острові. Якщо ми не будемо пильнувати вогню, нас урятують хіба що чудом. Невже так важко підтримувати вогонь?
Він простяг перед собою руку.
– Подивіться! Скільки нас! І все ж ми не можемо підтримувати вогонь, щоб весь час був дим. Хіба ви не розумієте? Хіба не бачите, краще… краще померти, ніж допустити, щоб вогонь погас!
Мисливці ніяково захихотіли. Ральф запально звернувся до них:
– Ви, мисливці! Можете сміятися! Але кажу вам – дим важливіший за ваших свиней, скільки б ви їх не вбили. Це всі розуміють? – Він широко розвів руки і повернувся лицем до трикутника: – Ми повинні втримати дим – або вмерти.
Він замовк перед тим, як перейти до наступного пункту.
– І ще одна річ.
Хтось гукнув:
– Надто багато цих речей.
Почувся схвальний регіт. Ральф наче й не помітив цього.
– І ще одна річ. Ми мало не запалили цілий острів. І ми марнуємо час, коли стягуємо каміння та робимо маленькі вогнища, щоб смажити їжу. Тепер я вам скажу, і це буде правило, бо я ватажок. Не можна палити вогонь ніде, тільки на горі. Ніколи.
Негайно зчинився шум. Хлопці посхоплювалися, щось вигукували, Ральф їх перекрикував.
– Хочеш підсмажити рибу чи краба – йди собі на гору, лихий тебе не візьме. Так нам буде спокійніше.
Сонце сідало, і в його світлі десятки рук потяглися за рогом. Та Ральф не віддавав його, він вистрибнув на колоду.
– Ось усе, що я хотів сказати. І сказав. Ви обрали мене ватажком. А тепер робіть, що я наказую.
Вони поступово заспокоювались і нарешті знову посідали на свої місця. Ральф сплигнув на землю і сказав спокійним голосом:
– Отже, запам'ятали. У скелях – убиральня. Завжди щоб горів вогонь і був дим для сиґналу. Не брати вогню з гори. Носити їжу туди.
Піднявся Джек, сердито насупившись, простяг руки до рога.
– Я ще не закінчив.
– Але ти говориш і говориш.
– У мене ріг.
Джек щось буркнув і сів.
– Тепер останнє. Про це, мабуть, уже точаться балачки.
Він почекав, поки на плиті зовсім стихло.
– Щось у нас зіпсувалось. Я не розумію чому. Ми так добре почали; ми були щасливі. А потім…
Легко поворухнув рогом, утупився кудись над зборами пустим поглядом, думаючи про звіра, змія, вогонь, розмови про страх.
– Потім усі стали боятися.
Шепіт, майже стогін знявся і затих. Джек перестав стругати дерево. Ральф гостро провадив:
– Але це дитячі балачки. Ми зробимо тут лад. Отже, останнє, що нам треба вирішити і спільно обговорити, це про страх.
Волосся знову полізло йому в очі.
– Треба поговорити про цей страх, і вирішити, що боятися нічого, я сам іноді боюсь, але це дурниці! Все одно, що боятися привидів. А коли ми вирішимо, можна почати все спочатку і дбати тільки про таку серйозну річ, як вогонь. – В його уяві промайнув образ: троє хлопців ідуть по яскравому пляжу. – І знову нам стане весело.
Ральф урочисто поклав ріг на стовбур – знак того, що промову закінчено. Сонячне проміння – тепер воно сягало до них – стелилося вже просто по землі.
Джек підвівся і взяв ріг.
– Отже, на цих зборах ми маємо з'ясувати що до чого. Я поясню вам що до чого. Це ви, дрібнота, затіяли всі ці балачки про страх. Звірі? Звідки? Звичайно, і ми часом боїмося, але ми не зважаємо. Он Ральф каже, що ви вночі кричите. Що це, як не кошмари? Взагалі ви не полюєте, не будуєте, нічого не допомагаєте – ви просто скигли, мамині пестунчики. От хто ви. А щодо страху, то доведеться вам до нього звикати, як усім нам.
Ральф дивився на Джека з роззявленим ротом, та Джек не помічав.
– Річ у тім, що страх оманливий не менше, ніж сон. На цьому острові нема звірів, яких треба боятися. – Він оглянув рядок малюків, що перешіптувалися між собою. – А ви заслужили, щоб вас хтось пожер, ви, нікчемні плакси! Але нема тут звіра…
Ральф урвав його роздратовано:
– Та ти що? Хто казав про звірів?
– Днями ти сам казав. Ти казав, їм щось сниться і вони плачуть. А потім вони говорять – не тільки малюки, а часом навіть мої мисливці – говорять про якусь тварину, темну тварину, звіра. Я чув. Може, ти не звав? Тоді послухай. На таких малих островах не водяться великі звірі. Самі тільки свині. Леви й тигри бувають тільки у великих країнах, як Африка чи Індія…
– І в зоопарку…
– У мене ріг. Я кажу про страх. Я кажу про звіра. Бійтеся його, коли хочете. Але щодо звіра…
Джек замовк, колихаючи ріг, як дитину, і повернувся до мисливців у брудних чорних шапочках.
– Мисливець я чи ні?
Вони просто закивали. Він був мисливець хоч куди. Ніхто не сумнівався.
– Ну так ось. Я обійшов весь цей острів. Сам. Був би тут звір, я б його побачив. Можете боятися, ви ж боягузи, але жодного звіра в лісі нема.
Джек повернув ріг і сів. Всі з полегкістю заплескали в долоні. Ріг узяв Роха.
– Я погоджуюся з тим, що казав Джек, але не з усім. Звичайно, звіра в лісі нема. Звідки йому там бути? Що йому їсти?
– Свиней.
– Ми ж їмо свиней.
– Рохо!
– У мене ріг! – обурився Роха. – Ральфе, хай вони замовкнуть! Заткніть пельку, ви, дітвора! Я хотів сказати, що не погоджуюся з тим, що тут казали про страх. Звичайно, в лісі нічого боятися. Я й сам був там! Далі ви ще заговорите про духів або привидів. Ми знаємо, як ідуть діла, і коли щось не так, завжди хтось знайдеться, щоб їх поправити.
Він скинув окуляри і дивився на всіх, мружачись. Сонце враз зникло, так ніби хтось вимкнув світло.