Все чисто заберуть... Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде і згинуть!..
— І Юхим так каже,— зазначує Володько.
— Бо то правда. Скільки б не були при власті злодюги і брехуни — кінецьїм надійде. Ви, діти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В Україні досить розумних і чесних людей. Я півсотні літ день-денно лив свій піт, трощив свої кості. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер нема на мойому тілі місця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав, виростете, хай маєте. І все дарма. Сьогодні прийшов паршивий шарпатюга до моєї хати, сів і розпорядки дає... Ууу!.. Як шкода, що сили нема. А то одною рукою в'язи скрутив би і вишпурнув би на гнійницю. Пролітарія! Воша смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор. Міліон на Голготу має йти, бо, бач, босяк і злодій задумали собі в панів бавитись!..
І Матвій урвав свою мову. Володько ще ніколи не чув такого гніву в батькових словах. Ні. Це не Матвій гнівається. Це гнівається земля, хліб. Це гнівається потоптана й опльована справедливість.
Перерва. Мовчанка. Мідяне сяйво лудить поля. Володько хоче відпочити. П'ятдесят кілометрів — кус дороги. Встає, кидає батькові добраніч і відходить.
На другий день пішов косити грабками ячмінь. Він перестояв і покляк. Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на "театри". В одній клуні збили сцену. Народу зійшлося безліч. Відкрили "брезент" і Володько побачив буржуйського офіцера та його денщика Голопупенка. Офіцер в карти грає, п'є шампан і лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою, меле нісенітниці. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна, забита юрба. Політрук Йойна Ціперович гаркавим голосом дякує за відвідини, просить не забувати гостинної червоної армії. Реве обховзаний грамофон, гойдається червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюціонера.
Село дістало наказ пекти для червоної армії хліб. Сільський комітет зібрав муку. Пшеничну, житню, ячмінну, вівсяну, яку хто має. Зсипали все докупи, розважили на "паї" і роздали господиням. Хліб той завтра має бути відставлений на фронт "бійцям". Село мусить дати "наряд" підвід. Але всі підводи були вже в наряді. Деякі тижнями гуляють по лісах. Стратон, що вмудрився заховати свої "орлята", не вилазив з гущавин. На нього почали ремствувати:
— Як то? Я вже третій раз іду, а той ні разу.
— Він у млині...
— У млині. Щось там дуже довго мелеться... Кожний раз, коли тільки треба підвід, то він або в млині, або до Дерманя поїхав, або на торг... А коли ж він буде дома?..
На цей раз до Стратонової баби прийшли не свої, а "товариші". Сказали їй:
— Слишь, баба... Не явиться твій старик до завтра, з хати один попіл буде.
Над ранок Стратон приїхав з ярмарку. Коні спали, бо кормив їх мало. Серце його на кусся рветься, коли бачить, як його Шпак і Білогривий "скидають стерво", тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та що робити. Заберуть як стій. Усім забрали.
Крім Стратона, з Дерманських хуторів назначили в наряд нового Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвій почув про це і тільки рукою махнув.
— То... Хто знає, чи приведеш назад коні... Як заженуть під Варшаву...
— Но,— каже Володько.— Будемо бачити. За цей час Володько навчився дещо большевицької мови. Тримає себе певно, говорить рішуче, з присмаком. Один матюк ніяк не дається йому. Не повертається язик на це мерзенне слово.
У Матвієвій клуні, крім коней, примістилися шевці. Весь час шиють фронтовикам взуття. Вечором один підходить до Володька.
— Слиш... Таваріщ. Скажі, гдє дєвкі хорошіє. Палучіш на сапагі товару.
Володько подумав і сказав:
— Підем у село. Покажу.
Пішли. Таваріщ радіє. Володько завів його під хату Соловія. Старий вже помер. Лишилась його горбата й осліпла бабця.
— Туди йди... Там прекрасна фея мешкає,— показує Володько.
— Вот харашо. А прімьот?
— Канєчно. Она такіх любіт.
— Ну... Палучіш на сапагі.
І большевик пошелестів через кукурудзу під хатину Соловеїхи. Володько посміхається і йде додому.
— Сукін ти син! — лається на другий день большевик.
— В чім справа? — питає Володько. — Сам знаєш. Зашел, а там столєтная яга. Тьху, чорт бері!..
Володько регоче.
— Дурак ти, товаріщ... У неї дочка є. Не бачив?..
— Врьош? Нєт. Дєвкі нє відал.
— Мало чого ти не бачив. А де товар на чоботи?
— За что? Обманул мєня і єщо...
— Нє обманул. Сам ти матня безнадійна. Сьогодні піди ще раз, але порядно обшукай хату. А товар давай. Обіцяв, так давай...
— Ну, на подошви достанеш. Чорт с табой. Но, как ти мєня обдул... Сматрі...
Володько сьогодні від'їжджає на фронт. Він міркує, як би йому виховзнути від цього. По обіді запряг коні, сідає на віз і їде в поле. Там за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько має намір поїхати туди, набрати конюшини, а як ніхто не слідкуватиме, чкурнути в ліс. Але тільки він виїхав на поле, як від хутора Хоми Еттоє виривається охляп на коні будьоновець. Володько побачив його, вдарив по конях батогом і пустився вчвал. Будьоновець пре навпростець через овес, махає люто кулаком і матюкається. Але Володько не оглядається. Він їде, як може швидко. Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже виразно чути ззаду його матюки. Володько розгонно під'їжджає до покосів конюшини, круто повертає, злазить з воза і спокійно починає класти конюшину.
Приганяє будьоновець. Кінь тяжко дихає і прихає піною.
— Ах ти, сукін син!.. А я думал, ти удірать? Развє ти нє відял, как я скакал?
— Кто тєбя знаєт, чево ти скакал,— каже спокійно Володько.— Мені он треба на дорогу паші.
— Ну, ладна. Бєрі пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот. Вот чорт какой...
На дорогу Настя нав'язала Володькові вузлик хліба і сала. Володько виїхав. У селі чекають на нього Макар, Тить і Стратон. Тить і Стратон нервуються та лютують. Особливо останній.
— Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмі написано: прийде час і не останеться каменя на камені. У "откро-веніях" ясно писано, що Анцихрист родиться від жидівки. А Троцький хто? Не жидюга? Зібрав христопродавців і пре на народ християнський.
Тить слухає Стратона, але йому інше в голові.
— Ой-йой-йой! У мене на полі всі коси. Прийде сльота і все погниє.