На другий день Володько покинув Юхима. Не хотілось дивитися на зруйнований, колись цвітучий хутір. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторів шукає він своєї правди.
Перед відходом Юхим сказав:
— Дякую, що відвідав. Думаю — більше не побачимось.
Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотів би бачити, що далі буде. Підеш додому — батька здоров. Славний він чоловік. Так і скажи.
XII
Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкі дороги, потоптані поля, покошені зелені вівси.
Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чекає.
Забрав дещо свого майна в торбину і махнув напішака просто через поля і ліси на Крем'янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Він знає землю свою, як самого себе. Аж надвечір вибрався з лісів на рівний шлях.
І тільки вийшов на дорогу, одразу на двох вершників наткнувся.
— Стой! Куда йдьош?.. — під'їхав до нього один. Володько сказав, звідки й куди йде, та показав посвідку школи. Большевик подивився на посвідку, віддав назад і махнув нагайкою.
— Валяй своей дарогой! — сказав він, хльоснув коня і поїхав. За ним поїхав і другий.
Аж пізно вечором прибув додому. На дворі застав повно війська. У клуні коні, під шопою коні. На подвір'ї вози. На городі димить багаття.
У хаті зустрівся з матір'ю.
— Це ти? — питає, як звичайно. Вітається, цілує матір у руку. Прийшла Катерина, Хведот. Вони були в полі. Василина пасе вже корову.
— А де ж тато? — питає Володько.
— Він там,— каже мама.— Під кущами на полі. Не хоче додому. У нас тут... Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Відступали тамті вночі... Щось там зблудили, чи що... Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька і так босого та невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили...Так, чуєш, нагаями збили, що ледве додому дійшов...
Слухає матір Володько, й уста його все більше і більше у розтягаються і кривляться. Брови насунулись на очі.
— А за що ж били? — виривається у нього само собою...
— За що... Хіба вони знають, за що... Бог їх поб'є... А прийшли ці... Знову... Одразу забрали Шпака. Кобили також хотіли забрати, але обидві жеребні. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний двір. Викосили ниву, половину вівса, а тепер конюшину докошують. На садку ціле спустошення. Ото вродило на щепах кілька яблук. Ще зовсім зелені. Де там... Обтрощили, обнесли. Огірки вирвали... Боже, Боже! І то по цілому селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: "А ти сякий-такий кулак. У матір, у Бога, у небесну канцелярію..." Лаються... І що воно за люди? І де вони такі видерлись?.. Ти, каже до батька, ціле життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все чисто. От корова ще лишилась... Їсти не маємо чого... Але цить... Іде хтось...
Рипнули двері, і до хати увійшов большевик.
— Ей, мать! Дай нам какой-нібудь гарщок.
Настя нічого не сказала, знайшла баняк і дала йому. Той взяв і вийшов. Володько чує втому і голод. Мати лізе на постелю і з-під подушки виймає півбохонця хліба. Після лізе на горище і десь находить шматок сала. Володько зі смаком з'їв і захотів піти до батька.
Застав його у винятково дивному стані. Зробив собі зі снопів буду й у ній живе. Вдень жне або косить, їсти приносять йому. їсть мало. Зеленину, хліб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлібову печеру ряднами.
Тепер саме чудова погода. З небесної висоти світить повний місяць. Зі села чути вояцькі співи і гру гармонії. Коли Володько прийшов, Матвій умостився якраз для відпочинку. За своєю звичкою ліг горілиць, ноги і груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старі великі чоботи, на голові кашкет. Місяць ллє своє сяйво на поля, на стерні, на півкопи і на Матвія.
— Де ви, тату? — запитав Володько. Матвій почув голос сина і швидко звів голову.
— Тут — сказав він.— Це ти, Володьку?..
—Я.
— Прийшов?
— Так.
— Коли вийшов?..
— Сьогодні раненько...
— Го-го! То ти мусів добре смалити... Болять ноги?.. Володько нагнувся над батьком, найшов його руку і поцілував її.
— Трохи щемлять... Ішов навпростець. Через ліси...
— Так ліпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також "товариші"?..
— Ну, а хто ж. Повно. Батько зітхнув.
— Повно,— повторивши Володькове слово і не знає, чи казати що далі, чи ліпше мовчати.
— Перед двома днями заходив до Юхима,— промовив Володько. Матвій зацікавився...
— Ну, й?.. Як він?
— Казав здоровити вас... Обібрали його дотла...
— Не диво. Кого ж вони не обібрали. А як ще кого не обібрали — обберуть. А старий ще тримається?..
— Тримається, але обіцяв скоро зложити руки. Каже, що старий...
— Вісім десятків прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що твориться... Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би зігнали народ на сходку, хай би обложили... Але ж отого, що вони творять... Рвуть, толочать, грасують... все ж то праця людська... А для них то плювак. Думав: підпалю все до чорта і хай вигорить. Рука не піднялася. Поки жиєш, за живе думаєш... А наших там ніде не чути?..
— Наші ж з поляками...
— Додумались. Найшли собі пару...
— А про Василя нічого?..
— Мовчи тепер. Не згадуй. Нічого не чув. Пішов отоді, і як у воду.
Батько й син по довгій розлуці не мають більше слів для розмови. Все відоме. Все сказане.
— А вам тут не холодно, тату? — питає по хвильці мовчанки Володько.
— У житі? Ні. Навіть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши, додає:
— Ми люди хліба і землі. Тому нас і ненавидять оті... Він мені каже: кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли так — хай буде кулак! Хай я кулак!.. Хай мій син — кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був... Треба мені було в народ іти і на кожному перехресті проповідь казати: люди! Йдіть всі право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он ці... пролетарі, як то вони себе йменують... Жид з ними, китаєць з ними, татарин з ними, ціла Азія з ними. Завели балаган. Он у селі паперів навішали, театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людові голову одурманити, щоби знищити його. Там обіцяють, а тут беруть... І заберуть.