* * *
— Кху-кху, кху-кху! — ревнули
скажено багатури,
почавши перший приступ
в грудневий день похмурий.
До стін міських посунули
з машинами-пороками[11],
з таранами-гойдницями,
з драбинами високими.
Метнули із пороків
важкі камінні брили,
дубовими таранами
у брами загатили.
І тисячі нападників
із луками за спинами,
з шаблями та із списами
полізли вверх драбинами.
І почалася січа
вгорі, на заборолі.
Ударили мечами
кияни ясночолі.
Драбини ті підважили
та разом з багатурами,
що лізли, лементуючи,
додолу геть пожбурили.
Там кров лилася ріками —
аж стіни стали бурими.
Весь рів міський заповнили
кияни багатурами!
І тільки ніч похмура,
простерти чорні крила,
отой бенкет кривавий
нарешті припинила.
Та не спинила стогону
поранених, придушених,
не приглушила гомону
двох станів розворушених.
А на світанку знову
в холодну рань імлисту
татари-багатури
розпочинають приступ.
Із яру із Хрещатого
на Лядську браму двинули.
На стіни лізли натовпом —
і падали, і гинули.
Батий звелів пороки
поставити від яру —
і стіни, й брама Лядська
здригнули від удару.
Отак днів десять гупали,
і день і ніч ломилися,—
і хоч лягали трупами,
але свого добилися.
Шматок стіни нарешті
розсипався на порох.
У той пролом широкий,
мов повінь, хлинув ворог.
Із ревом, шумом, тупотом,
із покликами дикими
в пролом татари купами
вриваються великими.
От-от затоплять місто,
зрівняють із землею...
Та їм — Дмитро назустріч
з дружиною своєю.
Шолом та панцир золотом
на витязі виблискують.
Мечем важким, як молотом,
він б'є — аж іскри бризкають!
Сини обабіч нього:
той — зліва, другий — справа.
Розвіялась на вітрі
чуприна в них русява.
А з ними вої-ратники
навалом навалилися.
Здригнулися нападники —
пріч з валу покотилися.
Батий — гладкий, одутлий —
в сідлі...
А біля нього —
в ошийнику, мов псище,
дрижить купець Стонога.
В хламиду загортається —
в брудну татарську драночку...
— То хто? — Батий питається.
— То воєвода, ханочку!
— Ага, так ось який він,
сміливець той завзятий!..
Ойє, повеліваю —
живцем його узяти!
Татари миттю ринули
оравою кипучою —
і падали, і гинули
на стінах смертю злючою.
Та інші сунуть знову,
сніг місячи зчорнілий.
Тріщать щити і списи,
летять роями стріли.
Свистять мечі та келепи[12]
над головами дикими —
і репаються черепи,
і кров тече сторіками!..
Та раптом воєвода
схитнувся — і ні звуку:
сліпа стріла татарська
прошила праву руку.
І випав меч з руки його.
Хтось вигукнув: — О горе нам! —
Смертельний Жах над Києвом
повиснув чорним вороном.
Тепер уже кияни
помалу відступають,
а капосні татари
все дужче насідають.
— Ойє, ойє, живцем беріть! —
хан рикнув поторочею.
Нукери, ніби цербери[13],
Дмитра й синів оточують.
От-от кільце затиснуть
і схоплять воєводу,—
один поміж ногами
прошилився зісподу.
Та воєвода з силою
стрілу притьмом висмикує,
схопив меча — і лівою
нападника проштрикує!
І йде вперед — могутній
сивобородий витязь,
за Київ злотоглавий
до смерті ладен битись.
Його сини підтримали,
і мечники — навколо їх.
І знов мечі загримали
по багатурських головах.
І знов кияни дружно
татар назад потисли.—
та так, що вид Батиїв
зробився кислий-кислий...
Так з досвіту й до вечора
під стінами високими
тривала колотнеча та
і кров текла потоками.
І тільки серед ночі
кияни відступили.
Татари вслід за ними
рвонулися щосили.
До церкви Десятинної
несуться, поспішаючи,
від лютості звіриної
всім голови стинаючи.
Та що це?.. Де взялася
нова стіна висока!
І яма перед нею
широка та глибока!
То, поки щедро воїни
нападників скородили,
Жінки і діти вал новий
позад старого зводили.
І знову багатури
на стіни вперто лізуть,
та, вражені мечами,
знов падають донизу.
Батий лютує, казиться,
що сходить кров'ю стан його,
однак військам наказує,
щоб бились до останнього!
* * *
Гаснуть зорі на світанні,
блякнуть київські заграви.
З-за туману сонце сходить —
провіщає день кривавий.
На майдані — воєвода
в золотім своїм шоломі.
Коло нього — жінка, діти
заніміли, нерухомі.
Всі вслухаються тривожно
у важкі глухі удари.
Як горожа? Здержить натиск?
Чи проб'ють її татари?
Бо на стінах оборонців
зовсім рідко, зовсім мало:
за тривалий час облоги
половини їх не стало.
Та в серцях бринить надія,
хоч маленька — півнадії,
що утримається місто,
не загине древній Київ.
Тільки чом же воєвода
не такий, яким був завше?
Чом стоїть сумний, врочистий,
до дітей своїх припавши?
Щось він знає, відчуває,
що сльоза росить повіки?
Чом до всіх так припадає,
мов прощається навіки?
Обнялася, вся родина —
заніміла у мовчанні.
Сходить сонце з-за туману —
гаснуть зорі на світанні...
* * *
То не громи-громовища,
то не вітри-вітровища,
то орди йдуть Батиєві
на Київ, мов страховища.
Дзвенять мечами ратники
на стінах, кров'ю зрошених,
як слід гостей частуючи
некликаних, непрошених.
Однак татари юрмищем
на вал новий здираються —
на одного киянина
по троє накидаються.
Бузи понапивалися —
і сунуть, п'яні, з реготом...
І тане сила київська,
мов сніг під вітром-леготом.
Дмитрові вої-ратники
той натиск ледве стримують,—
вже їхні списи й келепи
все рідше й рідше гримають.
"О горе нам, о горе нам!" —
Жінки й старі жахаються,
до церкви Десятинної
з малечею ховаються.