Кудрявець, яр Хрещатий,
Поділ до Оболоні
затоплюють кошлаті
прудкі татарські коні.
Весь Київ охопили —
навкіл стіною стали.
— Кху-кху! Кху-кху! — щосили
татари закричали.
Аж стіни затремтіли
від громового крику.
Кияни остовпіли,
уздрівши силу дику.
І серце не в одного
від жаху захололо.
І тут купець Стонога
ступив на забороло.[9]
Він шапку зняв,— розгладив
чуприну пелехату
і слово до громади
таке почав казати:
"Миряни, подивіться,
яка в Батия сила!
Вже не одну столицю,
немов чума, скосила!
Чи ж ми того невіру
зуміємо відбити?
А чи не ліпше миру
у хана попросити?"
І заронив той купчик
надію препогану.
— А й справді, може, лучче
піддатися нам хану?
Бо краще — у підданство,
аніж петля на шию!
Іди, Стоного, в ханство —
та поклонись Батию!
І випустили з міста
значні мужі Стоногу.
Покрила тьма імлиста
його бридку дорогу...
* * *
— Посольство йде! Посольство йде! —
кияни стримано гудуть.
І справді — двоє із орди
до Золотих воріт ідуть.
Один — татарин-багатур,
а другий — раб закований,
простоволосий, у рам'ї,
принижений, згорьований.
Підводить очі голубі —
на Київ пильно дивиться.
Чого ж лице його в журбі —
аж міниться, аж кривиться?
До Золотих воріт припав,
мов до порога отчого,—
і обнімав, і цілував
прекрасний витвір зодчого.
А потім руки підніма,
зчорнілі, закривавлені,
до Мирослави і Дмитра —
до їхніх серць направлені.
— Матусю! Тату! — загукав.—
Це я... ваш син улюблений...
Той, що на Калці погибав
постріляний, порубаний!..
Тут Мирослава на стіні
метнулась, як пташиночка.
— Михасю! Любий! Синку мій!
Знедолена кровиночка!
І заніміли — мати й син —
одне супроти одного.
Дмитро німує... Всі мовчать...
Не чути слова жодного.
Стоять дві долі — мати й син.
В очах — любов, і мука — в них.
Стоять — мов двієчко пташин,
злим кібчиком застуканих.
— Мамо!
— Синочку! — зойкнула мати.
Й руки простерла, щоб обійняти.
— Як ти там вижив? Що тя тримало?
В рабстві не легко, знаю, бувало!
— Важко, ой, важко, матінко-пташко,—
ні розказати, ні передати...
Тільки й тримали душу у тілі
сни про матусині рученьки білі,
спогад про батьківські очі ласкаві,
думи про ваші болі криваві...
А друга причина — моя батьківщина,
що звала-манила до себе, як сина!
Мріяв — хмариною перелетіти,
із батьківщиною погомоніти!
Мріяв — побачити Київ на горах,
проліски сині в диких ізворах!
Щедро вдихнути пахощі глиці,
громом гукнути із Щекавиці!
Променем світлим вийти з туману —
впасти краплиною в землю кохану!..
Ці дві любові в люту годину
в світі тримали мене від загину...
* * *
— Ну, базікати тут досить!
Побалакали — та й годі!
А тепер — повідай, рабе,
слово ханське воєводі!
Це Товрул, нукер Батиїв,
так гарикнув, мов одкраяв,
і штовхнув болюче луком,
ще й собакою налаяв.
Тут озвався воєвода:
— Що ж — кажи, мій сину любий!
Тож чого Батий бажає —
чи підкорення чи згуби?
Бо думки у нас є різні:
перша — битись до загину,
друга — здатися без бою
та й піти у рабство, сину!
— Хан Батий,— невільник мовив,—
повелів усім сказати,
що коли життя вам миле,
то повинні Київ здати!
Та не вірте хану, люди!
Я. в походах надивився,
як він з тими, що здалися,
ніби хижий звір повівся!
Від Аралу до Славути,
де пройшов Батий з ордою,
тільки трупи, трупи, трупи
він полишив за собою!
Він велів не обминати
ні старого, ні малого —
всіх рубати, всіх забрати,
не жаліючи нікого!
Ось тепер і вибирайте
із задачі непростої:
чи піддатися — й загинуть,
а чи битись — як герої!
Тут гукнув Товрул шалено:
— Що говориш, рабе клятий?
За такі слова зухвалі
мало смертю покарати!
І шаблюкою зненацька
рубонув його щосили.
Бризки крові, мов рубіни,
сніг під брамою зросили.
І упав невільник мертвий
на очах всього народу,
молоде життя віддавши
за вітчизну, за свободу...
Жахно зойкнули кияни
на високім заборолі.
А нападники-татари
звеселилися у полі.
Та в ту ж мить із надворітні
просвистів аркан з петлею —
й ошелешений убивця
загойдався над землею
Дужі руки воєводи
і синів його вхопили
й потягли батира вгору,
хоч пручався він щосили.
— От ми вибір і зробили? —
мовив тисяцький киянам.—
Не словами, а мечами
говоритимемо з ханом!
— Не словами, а мечами! —
загукали дружно вої.—
Швиргонімо геть убивцю
вниз із брами Золотої!
— Ні,— промовив воєвода,—
ми — не звірі-супостати!
Тільки в чесному двобої
я хотів би відомщати!
Дайте зброю багатуру —
хай на прю[10] зі мною стане!
Хай побачить хан татарський
нашу відповідь, кияни!
Подали меча Товрулу...
Той схопив — і замахнувся,
у смертельному двобої
з воєводою зітнувся.
Стало тихо враз на стінах.
І в орді настала тиша.
Сам Батий в сідлі заклякнув,
що, здавалося, й не дише.
Іскри бризнули довкола —
задзвеніла ясно криця.
Ніби вихор, налетіла
багатурова правиця.
Та Дмитро, мов дуб могутній,
ні на крок не відступає,—
всі Товрулові удари
спритно витязь відбиває.
Потім сам пішов у наступ,
влучно вибравши хвилину.
— Ти підступно вбив Михайла,—
тож і сам згинь, вражий сину!
І рука його зненацька
так безжально кресонула,
що навпіл мечем двосічним
розпанахала Товрула!
І упав батир із муру —
простягнувся під стіною.
— Так ми,— мовив воєвода,—
говоритимем з ордою!
Хай всі згинемо у битві,
хай помремо, та в могилу
ми прихопимо з собою
немалу і вражу силу!
Тож — хай буде так, як буде,
як судила доля люта,—
краще смерть, аніж неволя,
краще смерть, ніж рабські пута!