Набилось так — і в вівтарі,
на сходах, і на клиросі,
що стіни раптом рухнули —
живими привалили всіх...
Дмитро, блідий, знекровлений,
щосили б'ється з ворогом.
Сини і доньки слідують
за кожним отчим порухом.
І Мирослава сміливо
допомагає мужеві:
зняла щита черленого
з руки його недужої.
І ним Дмитра заслонює,
удари відбиваючи,
на доньок і синів своїх
зі страхом поглядаючи...
Круг них маленька горсточка
захисників лишилася,
що з відчаєм приречених
із ворогами билася.
Батий слідкує здалеку
за мужнім воєводою.
— Ойє, хто схопить витязя,
той буде з нагородою!
І тисячі нападників
до воєводи ринули,—
пустили стріли лучники,
батири списи кинули.
І впали мужні воїни,
немов дуби підсічені,
лягли на землю київську
не мічені, не лічені.
Живими лиш зосталися
Малуша із Любавою
та Йван, що б'ється лівою,
й Петро, що б'ється правою.
Стоять сини, як велети,
обабіч батька й матінки —
січуть нукерські панцири
і багатурські ватянки.
А доньки, вправні лучниці,
руками ніжнобілими
із самострілів київських
кладуть батирів стрілами.
— Стріляйте їх! Стріляйте їх! —
Батий здаля вигукує
і перший сам із ханського
золоченого лука б'є.
Неначе хмара буряна
знялася над батирами —
так сипонули стрілами,
і списами, й сокирами.
І впали... впали мертвими
Малуша із Любавою,
Іван, що бився лівою,
й Петро, що бився правою...
Над ними мати вклякнула
посеред поля ратного.
Дмитро завмер — і випустив
з руки меча булатного.
На нього враз накинулись —
вхопили, заарканили,
скрутили навіть руку ту,
яку стрілою ранили.
І от він серед Києва,
напівживий, заюшений,
нещасним полонеником
тепер стояти змушений.
Навколо — стогін ранених,
повсюди — трупи й згарища.
Там бродять завойовники,
немов криваві марища.
Та враз вони завмерли всі
в поклоні шанобливому:
Батий вступив до Києва
на огиреві сивому.
Під'їхав... Серед вулиці
із почтом зупиняється.
Побіля нього псом брудним
Стонога-раб тиняється.
Дмитрові каже здалеку:
— Вклонися хану — й житимеш!..
Служив ти досі князеві,
тепер — йому служитимеш!
— Гей, песе!.. Перед ворогом
я не зігнуся ободом! —
І в вічі хану дивиться
Дмитро сміливим поглядом.
Батий сидить, мов статуя,
на воєводу щулиться.
Кругом — руїни київські,
забиті трупом вулиці.
— Ойє, Дмитро?
— Атож, Дмитро.
— Ну, от — наш спір і скінчений.
Для вас — поразкою... Для нас —
звитягою увінчаний!
— О ні, спір тільки розпочавсь!
— Ха-ха! Яким же побитом?
Я гордий Київ розчавив,
розвіяв з димом-копотом!
— Ти справді Київ повалив...
Хай ще сто міст повалиться...
Та знай, що має два кінці
судьби примхлива палиця!..
— Боги зі мною!
— Поки що!
— Довіку!
— Хто це відає!
Не завжди той вечеряє,
хто вранці смачно снідає!
— Від океану Східного[14]
до моря Присмеркового[15]
ніхто й ніщо не стримає
коня мого солового!
— Твій кінь розкішний,— слів нема!
Але й таке трапляється,
що навіть якнайкращий кінь,
буває, спотикається!
Від подиву і лютості
нукери аж здригнулися —
на речника сміливого
шаблями замахнулися.
Та їх спинила піднята
пухка рука Батиєва.
— Ойє, верніть меча йому
та випустіть із Києва!
Заради сили й мужності
нехай життям втішається,
в моїм довічній величі
нехай переконається!
Нехай іде — і дивиться,
як я міста топтатиму,
як кінськими копитами
землю потрясатиму!..
* * *
Важко глянув воєвода
на страшні руїни міста,
на своїх синів і дочок,
що лягли за рідну землю.
І, спираючись рукою
на плече своїй дружині,
вийшов з брами Золотої
в біле поле каламутне.
Відійшли вони за Либідь,
стали — глянули на Київ.
Там життя зосталось їхнє,
їхнє щастя, їхня радість...
Впала мати серед поля
у бур'ян, покритий снігом,—
білі руки заломила,
болем серця закричала:
— Сини мої — лебедики,
доньки любі — голубоньки,
навіщо ж вас постріляно
і шаблями порубано!
Плаче мати серед степу,
у сухім холоднім зіллі...
Дим над Києвом димиться,
сонце красне заступивши.
Б'ється мати, ніби чайка,
об сувору мерзлу землю.
— Сини мої — лебедики!
Доньки любі — голубоньки!
* * *
Спорожнів, збезлюднів Київ,
мертвий став, як домовина.
Тільки іноді із лісу
забігають вовчі зграї.
Тільки в пустках і руїнах
стогне, скиглить хуртовина
та Софія бовваніє
на похмурім небокраї.
І ніхто з людей до міста
у снігах не топче стежки.
Хто живий лишився — в нетрі,
у глухі ліси забрався.
Та й кому потрібні трупи
та зчорнілі головешки?
Всяк у хижках, у печерах
від загибелі ховався.
Лиш напровесні,
як рястом
Подніпров'я заквітчалось,
на Софії дзвін зненацька
міддю гримнув голосною.
З тої миті він щоранку,
лиш на світ благословлялось,
над полями, над лісами
вдалину котивсь луною.
За Дніпро — аж на Посулля,
за Ірпінь — аж на Полісся,
за Десну — в бори дрімучі
звуки дзвона долітали.
І виходили із сховищ
на поляни, на узлісся
всі, хто чудом врятувався
від татарської навали.
— Хто там дзвонить?
Хто там дзвонить? —
перешіптувались люди.
— Може, то сама Софія?
— А чи вітер на дзвіниці? —
І пливли чутки всілякі —
неймовірні — звідусюди,
— Домовик?
— Чи волхв?
— Чи дідько?
— А можливо, просто — птиці?
Згодом вістка вірогідна
прокотилася землею,
й поговір той недоладний
сам собою припинився.
То Дмитро вернувся в Київ
із дружиною своєю
і в сплюндрованому місті
над горою поселився.