Блискавиця розкраяла простір, з гуркотом розлітався на безліч уламків, на вихорі зоряних спіралей чудесний світ мрії й любові. Попливли в галактичній безодні барвисті сузір’я, розтанули. А потім з’явилася в кільці імлистого ореолу невелика смарагдова планета.
Хмари, хмари. А під ними — океани, ліси, гори. Все знайоме до сліз.
Спокійна широка ріка, грає хвиля на блакитному плесі. А далі луки, квіти на них.
Віола почала втрачати свідомість. Ще запам’ятала квітучі сади, лелеку в синьому небі. Усміхнулася — адже це лелеки приносять дітей для мам. Лелека сів на стріху будівлі, заклекотів заклично…
А у великій світлій палаті молода жінка питала в лікарки:
— Хто? Хто народився?
— Дівчинка. Як назвете?
— Віолою, — усміхнулася мати. — На пам’ять про ту, славну… що пішла від нас…
Замість епілогу
Друже, ти, що читатимеш оці нотатки, прихили слух до голосу мудрого мовчання. Пора нам почути голоси далеких світів понад громохкими, жорстокими голосами минулих віків. Пора для любові, котра має осяяти прийдешнє мудрістю ще ненароджених дітей, цих чарівних гостей з краю Тайни.
Віолі незабаром виповниться двадцять літ. Вона мріє стати учителькою. Що ж, формування космосу душі в нашу епоху, може, важливіше польоту в далекі світи. Та й де вони — ті далекі світи? На відстані простягненої руки, якщо зуміти відчути й відкрити напрямок правдивого пошуку.
Я тепер думаю, як знайти Віктора? Він десь теж народився, виріс, стукає в стіни світового лабіринту. А втім, це вже не наша турбота кохані серця поспішають назустріч одне одному, як два потужних магніти Що зупинить гірський потік, коли він прагне до моря? Ніщо Будь-які скелі, будь-які прірви будуть подолані!..