— Все як і в нас, — промовила Віола. — І краєвид, і діти, і сади, тільки все це якесь одухотворене, витончене, опромінене любов’ю…
— У вас зовсім не видно машин, технічних приладів, — озвався Віктор, оглядаючи панораму планети. — Що це означає?
— Ми давно минули еру механічного розвою. То були перші дитячі кроки. Могутність творящої думки хіба можна порівняти з машиною? Лише для міжгалактичних мандрівок використовується дещо, віддалено подібне до технічного комплексу. Проте принципово відмінне від речовинних машин.
— Я втомилася. Спустимося вниз, — попрохала Віола. — Незвично…
Вони повільно приземлилися на високу гору. Звідси виднілася блискотлива ріка, ряди сріблястих дерев понад берегами.
Віктор задумливо дивився на обрій, погляд його затуманився. З глибини свідомості виникали інші образи — не цього світу. Чи були вони коли-небудь реальністю? Чи не примарилося?
По полю йдуть, колихаючись, мов кораблі в морі, комбайни. Слухняно стелиться стигле жито, сиплеться в бункери пахуче зерно. Безмежні квітучі луки. Наче журавлині ключі, пливуть над травами косарі. Блискавиці кіс в променях сонця, дівоча пісня над покосами.
Натруджені руки матері, порепані долоні, змарніле обличчя, сповнені тугою очі. Чорний дим над землею, сувора постать бронзового солдата на п’єдесталі.
Виючи, кружляє центрифуга, а в ній — спотворене тяжінням обличчя космонавта. З гуркотом здіймаються в небо космічні кораблі.
Маленька хатка під замшілою стріхою. Діти запускають біля неї паперового змія у дивоколо…
Віктор отямився, відігнав далекі видіння.
— Брате, — сказав він, — ми вражені красою й гармонією вашого світу…
— Тепер він уже й ваш…
— Так, але ми пам’ятаємо колосальну напругу нашої еволюції. Тут же тиша, спокій. Ніби все зупинилося. Чому? Ми не звикли до бездіяльності…
Людина лагідно подивилася на Віктора, на Віолу, схвально всміхнулася.
— Ви мужні бійці Пізнання. Та цього світу і його законів ще не встигли збагнути. Напруги вашого світу мізерні порівняно з напругою тутешньою. У вас вона зовнішня, у нас — внутрішня. Ваша творчість і праця трансформуються через багато посередників — руки, важелі машин. Наша думка творить безпосередньо, тотожно. Дивіться!
Людина спрямувала погляд у простір. Простягла руку енергійним жестом. Перед нею з’явився блакитний вихор, налився ліловими тонами, потім майже чорним фіолетом.
Людину оточив велетенський сяючий ореол. Від нього струмені енергії поплинули до вихору. З’явилися якісь пунктирні обриси, стовбур дерева, віти, листя, блакитні квіти. Віола з Віктором дивилися мов заворожені на чаклунський метаморфоз. А дерево зростало — струнке, казкове, міняло барви, погойдувалося в невловимому ритмі.
По прекрасному й напруженому обличчі Людини пробігали полум’яні хвилі. Листя дерева затріпотіло. У просторі пролунали кришталеві акорди мелодії. На вітті іскрилися квіти-зірки, розкривалися тугими спіралями, зникали, знову народжувалися. Нарешті Людина знову глянула на гостей.
— Це приклад нашої творчості. Можете уявити, яка потрібна напруга, щоб сотворити таке явище? Але ж цей приклад дитячий.
Людина заглибилася поглядом в небо, в лазурну безкрайність, здавалося, що в її очах мерехтять галактичні спіралі.
— Може, згодом ви збагнете масштаби нашого життя. Із глибини земної шкаралупи тяжко зрозуміти цільну буттєвість. Все позаду — пошуки сенсу буття, жорстоке змагання, що поглинало сили нашої еволюції в нижчих сферах, боротьба за добробут. Нині ми — співтворці безмірності. Формуємо сонця, планети, даємо імпульси для нових еволюцій, допомагаємо молодшим братам долати хащі речовинних лабіринтів, псевдонаукову павутину, містичні пастки, ілюзорні принади вигаданих жерцями едемів. Завдання Людини — грандіозне, прекрасне: з’єднати любов’ю всю безмежність У радісну симфонію буття! Чи хочете стати співтворцями такої космічної пісні?
— Брате! — схвильовано сказала Віола, і ясні очі її потемніли. — Те, що ми побачили, легенда, казка, космічна містерія. Це — чудоподібно. Проте на Землі, звідки ми прибули, ще панує розбрат і лють, ще ллється кров у війнах, ще кидає на квітучі ниви тінь ядерний меч. Поряд з осяяннями і творчою радістю панує сум і зневіра, відчай і самота. Не всі люди ще мають можливість творити і навіть вгамувати голод шматком хліба. Ради Землі, ради її звільнення ми прагнули в простір, щоб осідлати дракона розбрату й зла, щоб принести рідній планеті нові сили й можливості. Чи можна нам звідси вернутися знову на Землю, щоб допомагати людям дійти до могутніх вершин пізнання? Там дуже потрібні ясний розум, віддане серце…
— Ви не розумієте, чого хочете, — сумовито сказала Людина. — Як ви зможете там жити в оновлених тілах? Хто ви будете для Землі? Дивні пришельці, вогняні істоти, що володіють незбагненними силами. Ви тяжітимете над людством, будете сіяти страх і забобони. Землі потрібні не нові боги, а бійці. Рівні поміж рівними. Чи розумієте це?
— Невже не можна нічого зробити? — печально прошепотіла Віола.
Людина промовчала. Та на її обличчі грала веселка, радістю промінилися очі. З надією дивилися на неї Віола з Віктором. Дзвеніли тихими акордами чаклунські квіти на деревах. Кружляли в бездонному дивоколі птахи. Нарешті Людина порушила мовчанку.
— Можна.
— Можна, — щасливо відгукнулася Віола.
Віктор радісно засміявся, обнявши дівчину за плечі.
— Можна, — повторила Людина. — Але не в цих тілах. Ви повинні знову народитися на Землі. Як звичайні люди.
— Це можливо? — вражено запитала Віола.
— Так!
— Але ж ми не будемо пам’ятати того, що бачили тут, — тихо промовив Віктор.
— Правда, ви все забудете, лабіринт вашої підсвідомості поглине знання про наш світ. Ви станете звичайними дітьми. Та полум’я серця, вогонь любові, прагнення до пізнання знову й знову поведуть вас на вершини буття. Вирішуйте ж! Чи повертаєтесь на Землю?
— Я повертаюсь! — радісно сказала Віола.
— Ми повертаємося! — промовив Віктор, міцно стискуючи її руку.
Їхні обличчя осяялись рубіновим променем найвищої напруги. Лице Людини було урочисте і чомусь суворе. Вона тихо промовила, і луна тих слів покотилася в безкрайність:
— До зустрічі, браття!