Димує вода. Летять іскри. Дракон здіймається понад Землею, летить у просторі.
Віктор тримається на спині чудиська. І йому зовсім не страшно. Він дивиться вперед, на зорі, що розмаїтою метелицею кружляють у дивоколі. Він щасливо шепоче:
— Я врятую тебе, Віоло!
Попереду виникає комета. Віктор наближається до її ядра. Зникає дракон. Віктор мчить просто так, простягнувши руки, лише силою свого бажання. Сяє розмаїта сфера, наближається.
Хлопець проникає в неї. Ніби в калейдоскопі, переливаються найтонші промені різних відтінків. Віктор, розгублено оглянувшись, тихенько кличе:
— Віоло…
Зненацька почувся суворий голос:
— Хто ти?
І луна загриміла в просторі, повторюючи:
— Хто ти? Хто ти? Хто ти?
Віктор прислухався. Оволодівши собою, твердо відповів:
— Я людина!
— Людина? — перепитав голос. — Людина — то дух шукання! Навіщо з’явився сюди?
— Я прагнув за любов’ю, — схвильовано відказав Віктор. — Я шукаю Віолу. Де вона?
— Вона єсьм!
— Де вона?
— За гранню мислимого, — прогримів голос. — Вона не побоялася переступити поріг тайни. Вона — правдивий вогняний вершник!
— Де вона? — у відчаї скрикнув Віктор.
Луна покотила у безкрай його відчайдушний заклик:
— Де во-о-она-а-а!?
— Шукай! — відповів голос.
— Де?
— Шукай, думай! Мости найміцніші будуються думкою та мужністю прагнення. Лише піднявшись над собою, знайдеш ти любов, лише віддавши себе безмірній таємниці, з’єднаєшся з Віолою!
— Віоло! Віоло! Віоло-о-о-о! — лупало у просторі.
Віктор схопився з ліжка. Якусь мить сидів завмерши. Сон… Лише сон…
Здолавши полон дрімоти, почав хутко одягатися. На порозі знову з’явився черговий.
— Вікторе, режим…
— Знаю, — перебив його Віктор. — Я йду до президента.
— Вночі? Ти здурів.
— Це дуже важливо.
— Як знаєш, — розгублено розвів руками черговий. — Але з& не забувай… інструкція…
— Не до інструкції мені тепер. Пробач, Васильку…
Віктор вихором вихопився з кімнати, збіг по сходах. Займався світанок, сонце золотило верхів’я дерев, над обрієм червоніли пасма хмаринок.
— Я врятую тебе, Віоло! Врятую, кохана, — радісно повторював Віктор, прямуючи до керівного центру. — Я йду до президента. Все розповім йому відверто. Не може бути, щоб він не збагнув…
14
Троє людей сиділи за круглим столом.
— Це безумство, — сказав сивий вчений.
— Хто знає, — загадково відповів президент.
— Ми не можемо йти на авантюру. Віктора можна зрозуміти. Емоції, почуття… Ну-ну, ти не ображайся. Це фактор вагомий, та чи доречний він у такій справі? Де реальні докази того, що комета — штучний утвір? Гіпотеза Віоли? Її останні слова? Це могла бути її передсмертна галюцинація. У барокамерах космонавтам часто верзеться казна-що, ти й сам добре знаєш. Загостреність почуття на чомусь екзотичному… ну, ти мене розумієш…
— Чому ви хороните її? — похмуро запитав Віктор. — Вона жива. Я твердо переконаний в цьому…
— А кисень? На кораблі давно вичерпалися запаси кисню.
— Що ми знаємо про космос? — задумливо-строго запитав президент, пильно дивлячись на конструктора. — Що ми знаємо?
— Але ж розрахунки…
— Хіба вирішальні відкриття здійснювалися лише за науковими розрахунками? Хіба не горінням серця, безумством генія?
— Чого ж ви бажаєте?
— Що таке наше бажання, друже? Почався космічний світанок, коли щось важить лише водіння духу. Воліють вони — вогняні вершники! Я підтримую їхнє прагнення. Це — голос прийдешнього…
Тиша. Глибока й мудра тиша безмовності. Віктор ще не вірить тому, що почув. Він вдячно дивиться на суворі й замислені обличчя вчених.
— Будемо міняти розрахунки польоту, — повільно карбує президент. — Корабель полетить вслід кометі Віоли…
15
Над ракетою високо в небі кружляв лелека. Віктор показав поглядом на нього, всміхнувся.
— На щастя…
Президент поглянув, зітхнув.
— Так. На щастя…
Він подивився в очі Віктору. Дивився довго, лагідно, серйозно.
— Пам’ятай про Землю, синку. Не забудь…
Віктор мовчки кивнув.
— Земля дала тобі все, що могла. Корабель, розрахунки, наказ. Все інше — в тобі. Буде негадане. Буде надзвичайне. І зберегти пам’ять про звичайне дитинство земне в потоці надзвичайного — може, найважче. Тут — кордон тайни. Прощай, Вікторе…
Вони поцілувалися тричі навхрест, як це діяли одвіку діди й пращури перед розлукою. Розійшлися.
Віктор піднявся до ліфта, ще раз поглянув на білого птаха.
А коли космічний корабель у вихорі вогню піднявся в небо, президент тихенько промовив, усміхаючись сам до себе:
— Все гаразд. Пташенята відлітають у вирій. Все гаразд…
16
Віктор вів корабель услід за кометою. Вона розіслала пишного хвоста в зоряному полі, втікаючи від Сонця. Передній гострий промінь зник, зменшувалася й кома — голова світила.
Байдуже клацали автомати, зеленими змійками пульсували прилади. Надходив час зв’язку. Ласкаво заголубів екран. На ньому з’явилося обличчя президента. Старий вчений дивився на космонавта уважно, насторожено.
— Чи все гаразд, Вікторе? — почувся далекий голос.
— Так. Політ триває за програмою. Прискорення згідно з розрахунками. Почуваю себе нормально. Інформація передається на Землю без перешкод.
— Знаю…
Запала тривожна пауза. Потім знову ворухнулися вуста президента, поміж потріскуваннями розрядів карбувалися його слова:
— Не передумав, Вікторе?
— Ні, — важко сказав Віктор.
— Тримайся здорового глузду… що б не сталося. Відчуєш небезпеку — повертай назад.
— Без неї?
Президент одвів погляд. Не відповів. Екран погас. А ще через добу Віктор викликав для позачергового сеансу зв’язку вчених Космоцентру. Він схвильовано сказав:
— Комета — космічний корабель. У всякому разі — це штучний утвір. Він прискорює політ. Виходить за межі Сонячної системи…
— Вікторе, повертайся! — сказав конструктор. — Переслідування безглузде. Комета досягне субпроменевої швидкості, ти її не наздоженеш!
— Він може наздогнати її, — сказав президент. — Багатократним прискоренням…
— На це підуть всі запаси пального, — заперечив конструктор. — Він не повернеться назад. Накажіть йому вернутися…
— Ми не можемо наказувати, — тихо відповів президент. Він поглянув у вікно, на ясне блакитне дивоколо неба, зітхнувши, сумовито додав: — Він тепер вільний для суверенних рішень. Хай вирішує сам…