Чи згодна ти з моєю пропозицією?
Чекаю, сподіваюся… Чи розмовляла ти з своїми вихованцями про політ Юрася? Мені мої співробітники не дають спокою: розкажи та розкажи про брата. Ій-богу, як діти! Ха, вирвалося це слово, і сам засміявся. Сказав: "Як діти". А що це означає — погано чи добре? Мабуть, таки добре. Бо цікавість їхня світла, щира, романтична, а це — запорука правдивості й небуденності сприйняття.
Обнімаю, цілую.
Твій брат Борис".
Схвильована Марія, повернувшись з школи, де вона проводила бесіду з учнями про політ Юрія Гука, відповідаючи на десятки розмаїтих запитань, одразу ж сіла до столу, щоб не затримувати відповіді Борисові.
"Дорогий братику, ти, можливо, торкнувся однієї з найважливіших проблем сучасної педагогіки. Чутливі вчителі вже давно хвилювали свої серця тими питаннями, які ти зачепив. Я рада, що ваша група вводитиме цей пункт у алгоритм прогнозування прийдешнього. Без вирішення перспектив дитячого виховання, без вивчення специфіки світосприймання юних поколінь будь-яка футурологічна модель буде плоскою і немічною.
Не вмію фантазувати. Нав’язувати своє бачення прийдешнього не стану. Я — лише проста, звичайна вчителька. Але так люблю дітей, так хвилююся за їхнє майбуття, що певна: фраза "діти — наша надія" — не лише плакатний лозунг, а сутність нашого суспільства. Без вирішення їхніх доль всякий глузд звикає з цього світу.
Ти знаєш, братику, я так глибоко занурювалася у вирішення проблем педагогіки й виховання, що інколи ставила перед свідомістю й сумлінням найпарадоксальніші кросворди, які й досі не розв’язані мною. Наприклад, свого часу де мене прийшла думка про те, що діти не є істотами, котрі ще не стали дорослими, що вони — цілком суверенне, неповторне, чисте і радісне людство, що вони — пришельці з якоїсь чарівної планети любові та щасливої гри. Я згадувала історичні реалії страхітливого минулого. І дорослі мені здавалися лише зіпсованими дітьми. Жерці, фараони, царі, феодали, корчмарі, жорстокі вчителі, п’яні батьки, закривавлені лицарі, воєводи, диктатори, бюрократи — всі, всі щоденно, довіку атакували мандрівників з таємничої країни дітей, перевдягали їх у лахміття воєвод, рабів, вояків, катів, кріпаків, володарів, змушуючи їх грати мерзотний спектакль тисячоліть. Більше того, дорослі привчали їх вірити у необхідність такої п’єси, у її нормальність, природність. Пам’ятаєш, як про це сильно писав Толстой, нещадно здираючи лахміття ілюзорності та цинізму з містифікаційних спектаклів церковних ієрархів! Те ж саме можна було бачити в будь-якій ділянці суспільного життя всіх народів та епох. І наша революція — то було — я вірю! — повстання на захист дитини супроти жахливої драми історичної реальності. Звичайно, кожен з нас знайомий з глибинними закономірностями соціального розвитку, з класовими критеріями, але мені близький саме такий образ: наша революція — то вибух стихійної сили вічної дитини в нашій душі, котра хоче звільнити планету від мізерії, знущання, від казарм, в’язниць, розпусти, забобонів, від брехливих жерців та набундючених владик, від продажних політиків і пихатих псевдовчених. Дитя воліє повернути світові прекрасний образ чистоти й вічної гри, творчої гри…
Ти ж знаєш, братику, що діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не зловтішаються, доки їх не научать всіх цих "перлів" дорослі. Діти не запитують про віру, національність, звання, суспільний стан, не звертають уваги на колір шкіри чи очей, діти не страхаються тварин, а тварини, навіть найлютіші, не зачіпають дітей і залюбки граються з ними. Тварини дуже тонко відчувають гармонійну сутність дитячого єства. Та що про це говорити! Навіть в найжорстокішому серці ката десь жевріє іскорка ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він безвинним немовлятком. А якщо людина не відгукується на сутність дитинності, тоді можна сміливо вважати, що ми маємо справу лише з вертикальною істотою, в котрої вбито саму суть людськості. Досвід Вітчизняної війни показав нам, як фашизму вдалося вбити зерна дитинності в мільйонах душ.
Недарма Ленін та Дзержинський у тяжкі дні громадянської війни і загальної розрухи звернули найпильнішу увагу на проблему рятунку безпритульних дітей та їхнього виховання, недарма Макаренко і його послідовники невтомно шукали шляхів до творчого розкріпачення юних поколінь, яким суджено формувати суспільство прийдешнього. Тому й радію я, тішуся твоїм листом. З радістю допоможу тобі й твоїм колегам, розповім про все, що знаю, над чим думають мої товариші. Певна, що двадцять перший вік, справді, стане свідком небувалих метаморфоз у дитячій свідомості, котра отримає дивовижні інформаційні та чуттєві можливості. І дай боже, щоб ці метаморфози були тільки позитивні. Але такого не буває! Тому хай ваш "Резонанс Еволюції" приготується до сюрпризів. Проте чого нам боятися? Будь-які катаклізми матимуть еволюційне вирішення, якщо їх спрямувати у людяне річище.
Тепер ще одна проблема, може, найголовніша проблема Людини та її будучини. Я маю на увазі Слово. Ти знаєш, як високо цінили прадавні мудреці, волхви Слово. Навіть самоназва нашого етнічного суперрегіону походить від цього кореня. СЛОВ’ЯНИ. А отже — Сини Слова. Відтак — Сини Бога, Найвищого, бо Слово, Логос називали Богом. Яка глибоченна таємниця! Навіть "козаки" — назва войовничого, лицарського елемента нашого народу, походить від модифікації цього поняття — КАЗ, КАЗАТИ, КАЗКА, КАЗАННЯ, УКАЗ, НАКАЗ, ПОКАЗ. Козаки (казаки) — діти Каза, КАЗКИ, знову ж таки — сини Слова. Може, ти усміхнешся таким етимологічним фантазіям, але я певна — це так.
До чого я веду? До того, що слово в нашу епоху зниділо, змізеріло, деградувало, затьмарилося. Ми до нього ставимося лише як до інформаційних знаків — не більше. А воно має бути живим, огненним відображенням реальності.
Послухай, братику, мої роздуми про значення Слова, маю надію, що група "Резонанс Еволюції" зверне особливу увагу на цю проблему, бо усвідомити прийдешнє і його закономірності хіба можливо без найвищої тотожності в душі й серці?
Річ-Слово чатує біля колиски дитини. Воно творить для неї особистий Всесвіт душі, розуму, духу й тіла. Без Слова дитя залишається в полоні звірячості, в хаосі першостихій.