Солодко було так мріяти Василькові, а в його душу заглядали захоплені очі однокласниці Ліди, яку він потаємно кохав, і вона мовить найзаповітніше: "Ти станеш моїм лицарем, і я піду з тобою на край світу, мій любий!" — а ліс залишився вже позаду, й перед Васильком постала Оленина хатка з освітленим віконцем: чи то каганець блимав, чи впало на шибку бліде полум’я місяця…
Василько обережно підійшов до матового від паморозі вікна й крізь нього побачив силует жінки, яка однією рукою сперлася на припічок, а другою, пучками, підтягувала ґнотик у каганці, що ледве блимав; ґніт спалахнув блідим світелком, й на шибці, мов на екрані, вирисувалась тінь жіночого профілю; Василько залюбувався чіткою лінією високого чола, гострого носика й розхилених губ — було щось цнотливо–дівоче в постаті жінки, що завмерла в осамотненості, ніби ждала й діждатися не могла гостя на Святу Вечерю.
А гість стояв під вікном, боячись стукотом пальців об шибку сполохати зажуру Олени, якій Бог дав звабу, а долі пошкодував, і вона щоденно вечорами марно жде свого князя, який не вислизатиме, мов злодій, перед світанком з хати, вдосталь натішившись нею, а залишиться назавше в домі й стане з гостя господарем; не з’являвся до Олени князь, приходили до неї тільки зголоджені самці, з якими вона розганяла самотність і розігнати не могла.
Йорданський Святвечір святкувала Олена сама, напевне, й куті не наготувала, бо для кого; непроханого гостя сполохали партизанські постріли, і до її зажури додалася ще й тривога з причини залишеної офіцером амуніції — і що вона має з нею робити, а викине, якщо військовий не повернеться, в яр, потім загасить каганець, ляже на постіль у святковій одежі й підніметься аж тоді, коли перед досвітком з боку Пилипівки долине святковий гомін хресного ходу, взує червоні чобітки, одягне дубленого кожушка, голову пов’яже шальовою хусткою й подасться через Лави до Березівки, над якою вже стоїть просяклий буряковим соком льодяний хрест, а коли священик почне освячувати воду в ополонці, Олена стане осторонь, бо ні між молодицями, ні між дівчатами немає для неї місця, і там, найкраща серед жінок, чекатиме самотою, як і кожного Водохреща, на свого князя.
Жаль стискав Василькове серде, коли дивився крізь віконце на печальну Олену: гірко йому було, що таку вродливицю називали в селі лярвою, та й він сам у думці тримав для неї цю саму образу; ну а як інакше мала жити красуня, якій доля не послала судженого; тепер Василько розумів її й по–дорослому виправдовував; цієї миті він дивно відчув несподівану дорослість, а в душі блякнув образ білявої Ліди, який завжди теплився в ньому, — його навально витісняв точений профіль Олени й солодко вміщувався в серці; такого почуття Василько ще не зазнавав і боявся, що якоїсь миті може його втратити; тремтячі пальці самі забарабанили в шибку, жіноча тінь прудко майнула до сіней, скрипнули двері, й на порозі засяяло до місяця найпрекрасніше, яке коли–небудь бачив у житті, жіноче обличчя; Олена навіть не здивувалася, впізнавши Андрусякового Василя, проте таки впевнилася питанням:
"Тебе послали за зброєю?" — "Так", — прошелестіло єдине слово на зшерхлих губах хлопця, жінка чомусь виправдовувалася: "Я не кликала, хтось його намовив прийти, знаючи… й він почав притьмом роздягатися, а тут заторохтіло в лісі, й чкурнув герой, тільки я його й бачила… А ти заходь до хати й візьмеш, якщо послали…" Вона взяла Василька за руку, затягла досередини, пригорнула до себе, гаряче дихнула йому в обличчя й прошепотіла: "Нарешті Бог послав мені… будеш моїм йорданським князем, Васильку", — і дмухнула на каганець.
"Я не споганю тебе, хлопчику, а ти мене очистиш, — шепотіла Олена йому до вуха й розігрівала поцілунками задубілі від морозу щоки, — ти не встидайся, ти вже великий, а жінки, певне, ще й не знав… то мусиш знати, мусиш уміти, бо в житті ніхто без цього не обходиться, і тільки так стають дорослими… ти хочеш стати дорослим, правда?.. хочеш, бо ж для дитинства сьогодні немає місця в світі…"
Вона роздягала його, сама скидала зі себе святкову вберю й ні на мить не відпускала від себе хлопця, а він млів і задихався від незнаного досі бажання; жіночі груди обпікали його тіло, все довкола було пекельно гаряче, холодна постіль не могла згасити вогню й тліла від горячі; Василька проковтнуло пухнасте лоно, він утопився в ньому, пізнавав незвідане, насолоджувався і врешті зімлів від шаленої розкоші; тоді Олена приспала його, мов дитину, а перед світанком він прокинувся, відчувши в собі тугу чоловічу міць: Василь палко пригорнув до себе жінку і ще раз взяв її, а тоді Олена втямила, що нарешті прийшов до неї князь. Вона оповивала його міцними стегнами й не відпускала навіть тоді, коли він ув’явав; силу хлопець мав потужну й довго володів жінкою, а ніч стрілою пролітала над ними, і як уже місяць сповз з неба, а надворі засіріло, Олена відсунулась від Василя, пестила його тіло теплими долонями й шепотіла:
"Був у мене князь, перший раз був у мене князь, а я перша в тебе княгиня, і ти не соромся, що нині став мужем… ми обоє назавше затямимо — ти своє, а я своє свято… я ніколи ще не була щасливою, Васильку, аж нині, а ти колись потім зрозумієш свою ранню радість… дякую тобі, Господи, за цей гріх… А тепер іди, Василю, бери той обладунок і думай, що маєш з ним зробити. Йди, йди, вже йди, а я подамся на Березівку — там нині освятиться грішний світ…"
* * *
Не пам’ятав Василь, як вийшов з хати: чи попрощався з Оленою, по–дорослому поцілувавши її в щоку, чи вислизнув тихенько, як усі любаси, — отямився вже на дорозі й там зупинився; був одягнутий в шинелю й заперезаний ременем з кобурою; почуття встиду не діймало його, навпаки — відчув у собі незнану досі впевненість й тужаву зрілість, тіло сповнювала горда спустошеність і владність над своїм власним життям та помислами; Олена відкрила для нього найсокровеннішу таємницю — й постав світ перед хлопцем звичайний, тому що пізнаний, проте незмірно цікавий, і від сьогодні Василь буде входити в нього, проникати, як володар і умілець: був він безмежно вдячний Олені за пізнання добра і зла.