"Що ти наробив, сину, таж він наш запеклий ворог!" Усі троє стояли безпорадні, німі й не відали, скільки перебували в розгубленості, а тим часом червонорубашники обступали обійстя, двері зіскочили з завісів, лейтенант
Шпола з револьвером у руці вдерся до хати, його бліді очі горіли злорадством, з проколених голкою зіниць височувалася свавільна лють, він закричав:
"Полчаса даю вам на сбори! Ну, живо, живо!"
Шпола впер у груди господаря дуло револьвера й насолоджувався страхом своєї жертви, а Василько, який стояв за його спиною, враз уловив значущий позирк батька: Іван очима показував синові на двері до комори, з якої виходило віконце в зарослий ліщиною яр; Василько зрозумів батьків наказ, тихо прослизнув до комори, головою розбив шибку й протискався крізь вузький віконний отвір; лейтенант почув брязкіт скла, побіг за хлопцем, ще застав його в проймі й тричі вистрелив йому в спину…
* * *
Розвиднялося. Старосвітський годинник вибивав ранній час, й немовби за його сигналом, на східному обрії вибухли два вогненні стовпи. Іван подумав, що то загорілися крайні хати на Царині, а Марія проказала: "Сонце міниться на відлигу…" Лейтенант, уздрівши, що світає, припав до вікна й шепотів у безнадійнім розпачі:
"Ну де ж він, де ж він?"
Вогненні стовпи виростали й дивували світ небувалим двоїнням, а заметене снігами село завмерло в напруженій тиші перед боєм.
III
Василько вибіг з хати й пірнув у сумерк, що сизів від морозу перед сходом місяця; сумерк кришився на лютому холоді й липнув памороззю до ніздрів, стягував щоки до задубілого, мов кістка, підборіддя; перед Васильком зачорнів, немов велика клітка, ліс, де зачаїлися дикі звірі, готові кинутися на нього й роздерти; він бачив колись, як дресирувальник ненажерних хижаків безстрашно входив у вольєри до тигрів та левів, і не може такого бути, щоб не боявся, проте так здавлював у собі страх, що здавався безстрашним, і звірі, тулячись до ґрат, німіли перед його відвагою: головним було для нього не подати знаку, що боїться, й тоді страх перемінювався на хоробрість.
Василько в думці додавав собі отухи — а щось там пугукало в лісі, щось шурхотіло по насту, може, то заєць або вовк, аби лише не людина; хлопець переміг моторош і увійшов у широку порослу лісом клітку, серединою якої бігла просіка, котрою він мав би вийти до Олениної хатини, що стояла самотою на узліссі, — увійшов з твердою вірою у своє щастя і з притаєною гордістю за те, що виручає батька.
Йшов, продавлюючи чобітьми зашкарублу шарінь, й за кілька хвилин побачив, як у далині засвітився червоний пломінець, — таж то Оленина хата, ще не спить сільська повія, ще когось вичікує, і хоч Василько мав на неї велику пізьму, що пайдьошників приймає, все ж просив Бога, щоб вона завчасно не погасила світла, бо серед лісу недовго й заблудитися поночі; а пломінець чомусь витягувався вгору, нібито за лісом виростав високий будинок з подовгуватим освітленим вікном; Василько згадав біблійну оповідку про вогненний стовп, який провадив гебреїв Аравійською пустелею до обітованої землі, й подумав, що Господь і йому подає знак, аби не заблудився в пралісі; врешті за стовбурами дерев, що стояли на узліссі, немов вартові, викотилося на небо бліде кружало, і втямив Василько, що то сходить місяць.
Полегшено зітхнувши, хлопець пішов на нього; до Олениної хати було вже зовсім близько, й у душу несподівано почала пробиратися втіха, що за якусь хвилину–дві він триматиме в руках зброю.
А тоді…
Що — тоді?
Цієї миті його пройняла згадка — була вона яскрава, мов розпечений до білого шматок криці: старші гімназисти збираються у просторій руханковій залі, що окремим будиночком стоїть серед гімназійного подвір’я, вони вишиковуються в колону, щоб вирушити до приміщення театру й записатися там добровольцями в дивізію "Галичина", а Васильків брат, восьмикласник Андрій, прудко вискакує на сцену й вигукує:
"За кого ви збираєтеся проливати кров, хіба не чули, що вже воюють наші партизани з тими самими швабами, яким ви спонамірилися присягати?" — "А ми створимо регулярну українську армію, яка очолить партизанщину", — відповіли йому добровольці, й Андрій спересердя аж сорочку розірвав на грудях, збагнувши блуд своїх побратимів, які прирівнювали галицьке есесівське формування до січового стрілецтва: "Та зрозумійте нарешті, що німаки вас вишколять, кинуть проти партизанів, і проллється братня кров!" — "А ми тоді з’єднаємося з партизанами й разом вдаримо на окупантів — німецьких чи московських!" — відказали загарливці, й вимовив Андрій з погордою: "Ідіть, служіть ворогові, а я нині, чуєте — нині вступаю до УПА!" Він зійшов із подіуму, пройшов серединою зали, й розступилися перед ним товариші, вийшов на подвір’я, де хилитався натовп дівчат, професорів і молодших гімназистів, очікуючи вимаршу колони добровольців: уздрівши старшого пластуна Андрія Андрусяка, котрий покидав бойове товариство, натовп занімів з подиву, хтось вигукнув йому вслід "боягуз!"; Андрій на те уваги не звертав, а малий Василько, учень другої гімназіальної, вибіг з актової зали слідом за Андрієм, вчепився братові за рукав і заблагав: "Візьми й мене з собою в партизани!", Андрій погладив Василька по голові й мовив поблажливо: "Тобі для цього ще не одну кулешку треба з’їсти"; хлопчикові бризнули сльози з очей, й тоді потішив його брат: "Ти знайдеш мене в Чорному лісі за три роки"; три роки вже минуло, Андрій загинув — до кого ж тепер податися Василькові? — та враз оживає в серці хлопчика надія: ось зараз, за хвилину, він забере в Олени трофейну зброю й піде з нею до сотні Чарноти, що розташувалася десь на Лазах, і відімстить за брата…
Ішов невтоптаною стежкою до Олениної хати, а в голові роїлися мрії: не тільки за брата — за всю Україну відімстить, він стане сміливим, дужим і поведе…
Поведе?.. А чому б і ні, чей найславетніші проводатирі були також колись дітьми, юнаками, а Василько вже не маленький, три роки минуло відтоді, як Андрій пішов на війну, — й ось з’явився перед Васильком вогненний стовп, який покаже шлях з неволі до свободи, це ж Господній знак: сковане морозом місячне сяйво, не маючи моці розсіятися по небу, спадає закривавленим рушником до обрію й віддаляється, кличе, веде, — і я, немов Ісус Навин, піду по сліду вогненного стовпа, кину поклик, й рушать за мною сотні, тисячі, бо я прагну волі, і від мого невтримного бажання впадуть єрихонські мури!