Юлія підступила до господині, винувато дивилася їй у вічі, обняла й прошепотіла:
"Вуйно Ганно, добра ви моя… Не треба про домовиків, вони скоро заспокояться й житимуть з вами. Я піду від вас. Цієї ночі я пошлюбилася з Буркутом, і не подумайте про мене погано: ми не розпусники, ми довго йшли одне до одного, з дитячих літ, й нарешті зустрілися: як я можу тепер відмовитися від нього?.. Буркут більше не прийде — хіба за мною, якщо житиме: ви ж повідомили, де знаходиться Болідов, сьогодні вночі Іван уб’є його…"
…"Гей ти, Болідов, виходь зі своєї нори! Я, Буркут, прийшов по твоє життя, годі нам обом ходити по одній землі!"
Вартовий лежав зв’язаний на снігу біля семаківської сільради, в якій примістився енкаведистський гарнізон, а стрільці з гранатами в руках оточили будинок, й Іван Захарчук виламував двері. Тихо було в приміщенні гарнізону, а коли посипалося долі скло з розбитих вікон, відчинилися навстіж двері, й з темної контори почали виходити один за одним солдати, які досі непробудно спали; молоді хлопці, без зброї й з піднятими руками, поставали босі й лише в натільних сорочках на снігу, вони переступали з ноги на ногу, свіжий сніг рипів під голими підошвами, приречені солдати чекали смерті.
"Де Болідов? — запитував Іван кожного по черзі, підбиваючи кулаком підборіддя, щоб до місяця розглянути обличчя. — Де Болідов?!" — закричав, аж розпач вилунився з його голосу: знав Буркут, що вдруге не зуміє прийти сюди по душу ворога, й заговорив один солдат:
"Ми виконуємо накази, ми ні в чому не винні, а капітан Болідов з відділом бійців подався до Дебеславець ловити Буркута".
"Прокляття! — застогнав Іван і наказав стрільцям винести з приміщення всю зброю; біля вугла сільради стояв тупорилий "максим", хлопці потягнули його з собою, а Буркут дарував солдатам життя; обтяжені зброєю стрільці подалися на заболотівський міст, а решта чоти з Буркутом попереду перейшли Прут по тонкому льоду й поквапилися до Дебеславець.
Ішли стривожені: з того боку, де Лиса гора, заблимало сполохами крайнебо, зловісне жарево розповзалося по небосхилі, й, передчуваючи лихо, стрільці з Іваном побігли щодуху, а коли почали наближатися до Дебеславець — впевнилися, що то горить Садиччина хата.
Але що з Юлею, де вона? Іван перший вихопився на горб, гасити пожежу було вже пізно: стріха заламалась, й бухнуло полум’я до неба, воно кинуло на сніг тіні від двох жіночих постатей, незворушних, мов кам’яні фігури, жінки не могли відвести погляду від вогню.
Іван припав до Юлії, він голосно сміявся, наче велика радість сталася на світі; підняв її на руки, обціловував, а від його моторошного сміху розбігалися неторканим на схилах гори снігом тіні сов і кажанів — то рятувалися від вогню нічні птахи, що загніздилися в шпихлірі, до якого теж уже добирався вогонь; Садичка водила поглядом за тінями й чахла в безнадії, бо знала, що це нічновиди покидають її обійстя: тіні мали перелякані людські очі — то втікали увсебіч домовики, щоб ніколи сюди більше не вертатися, щоб допасти до інших жител або замерзнути на снігу; Ганні, крім спопеляючого вогню, нічого більше в житті не світило, бо й що могло світити господині, яку навіки покинули хатні духи, проте вона була спокійна й тихо говорила до Буркута:
"Тебе шукали, все в хаті перевернули горі дном, вони виригали найстрашніші прокльони, я й зараз чую і все життя буду чути той зловісний крик: "Вилазь, Буркуте, нам двом немає місця на одній землі!", а потім карателі вигнали нас на мороз, ми заледве встигли одягнутися, й підпалили стріху… Але ти не журися мною, я піду вниз до сестри, нині такий, видно, час, що треба вкупі гинути…" — Садичка впокоряла себе в нещасті, ніби шукала в ньому хоч сліду просвітку, — бо то ще не знати, чи те, що сталося, найгірше із можливих лих.
"Простіть мені, Ганно, — проказав Буркут, дивлячись, як за потахлою вже хатою догоряє сплетений з пруття шпихлір. — Болідов не буде ходити по землі, хіба мене не стане".
Він узяв Юлію за руку й пішов з нею вслід за стрільцями непротоптаним снігом до чорної стіни Троєцького лісу.
IX
Хто сказав, що Юзьо убогий духом, — то лише узвичаєні до свого способу мислення люди не вміють збагнути інакших, ніж вони, й вважають їх, через власну глупоту, юродивими; а Юзьо тільки й того, що доля йому замість мови дала пісню, й усі поняття у його свідомості записувалися нотним алфавітом; Юзьо був дивний для людей, але ж бо і йому здавалися люди дивними з їхньою сухою, сварливою, крикливою чи то шепітливою мовою; для нього довколишній світ ставав зрозумілішим, коли люд, спонуканий журою, радістю або хмелем, спромагався видобувати із своїх горл мелодію; Юзьо з нетерпінням чекав великих свят, під час яких мова перемінювалася в пісню, і те свято врешті настало… Юзьо аж відродився: сповзли з його вразливої душі сліди страху від зустрічі в лісі з Йосипом Кобацьким, й уста, здавалось, навіки заціплені, розтулилися; цього дня, який мав закінчитися зблиском червоної зорі на небосхилі й перейти в єдиний у році вечір, коли не буде чутно мови — лише коляда, він вийшов із засніженого саду й, обходячи Мочулу, над западиною якої нависли скрижанілі сувої заметів, вибрався на толоку, й так добре йому стало на душі, коли побачив вивішений на Гаврилишиній стодолі двоколірний прапор, що повис незворушно й, пойнятий морозом, здавався бляшаним; символ Повстанської республіки вселив у нього несхитну віру в те, що все в селі навіки йому належатиме, і ніхто нікого не буде більше лякати, ніхто ні в кого не стрілятиме, і військо, яке заквартирувало в Боднарівці, заручить йому спокій та впевненість у завтрашньому дні, і в тому неосяжно великому світі, яким є його село, завше буде панувати злагода й мир; Юзьо стояв посеред толоки по коліна в снігу — утішений і святковий, і з тієї втіхи видобулась мелодія, яка тільки в цей вечір має право звучати, він набрав повні легені морозного повітря й видихнув його найкращою з усіх, які могла витворити людина, пісень — коляду "Нова радість стала".
Червона й велика, немов яблуко, зірка зійшла над Цариною й почала спинатись по небосхилі, вона добиралася до серпа місяця, що повис над толокою, й коли спинилася перед срібною каблучкою, бо далі підніматися було їй невміч, Юзьова коляда стократно помножилася над селом, залунала по всіх кутках, закутинах і присілках — то вирушили до людських обійсть колядники, щоб у цю ніч свята пісня не обминула жодну хату; колядники квапилися обійти село сьогодні, бо завтра може бути пізно; й на подвір’ї найшанованішої в селі людини, вчителя Шинкарука, із сотні грудей упівських стрільців вдарився в метал неба величний кант "Бог предвічний народився".