"А я не боюся, господине, — відказала Юлія. — Як можна тремтіти від страху, сидячи в теплій хаті й знаючи, що наші вояки мерзнуть, голодують і стоять за крок від смерті?"
"Ну, то й добре, залишайся".
Вони прийшли до Садички, коли запала глупа осіння ніч: увійшло їх двоє, а третій залишився на стійці. Скупа усмішка, з якою вони привіталися з господинею, злагіднена суворість і втома на обличчях спочатку відчужувала їх, людей з іншого світу, від Юлії; вона приглянулася до старшого за рангом: був він високий, плечистий і так добре пасували йому зелений кітель, ґаліфе і мазепинка з тризубом, проте його обличчя здавалося аж надто змученим, воно ніби само від себе ховалося в ритвинах на щоках і зморшках на чолі — напевне, був вродливий, та тієї вроди Юлія вловити не могла; партизан вклонився і запитав у дівчини:
"Я — Буркут, а ви хто така?"
"Вчителька".
"Новенька, мабуть… А звідки до Дебеславець Бог привів?"
"З Боднарівки…"
Брови в Буркута підстрибнули, він обдав Юлію пильним поглядом, й усмішка ледь діткнулася кутиків губ.
"Піонерів ще не запровадили в школі?" — спитав по хвилі.
"Ще ні…"
"Дивіться мені…" — буркнув з удаваною суворістю й перший сів до столу.
Садичка подала миску гарячої картоплі з м’ясом і пляшку самогону. Гості випили по чарці й похапливо почали вечеряти — були голодні й зморені, немов після довгого переходу; потім охоронці помінялися.
Буркут відклав ложку і, скручуючи цигарку, запитав у Садички:
"Що чувати в околиці?"
"У Семаківцях совіти стали гарнізоном".
"Готуються… А ви якось вивідайте, скільки чоловік у гарнізоні й хто там начальник".
"Вивідаю".
Юлія стояла, спершись спиною до одвірка. й невідривно дивилася на Буркута, їй здалося, що колись бачила його, й сама в це не вірила — вона мимохіть порівнювала упівців з образами Івана й Михайла; красень, подумала, як і ті, а якими були б ті, якби жили?.. Такі ж, як і Буркут: найкращі хлопці пішли на смерть.
Буркут дивився на Юлію спідлоба, намагаючись впізнати в ній юну Шинкаруківну — те колишнє веселе дівчисько, й це не вдавалося: дебеславська вчителька була зовсім іншою — розквітлою жінкою із задумливими очима, він перехопив її погляд, наче хотів відчитати затаєні думки дівчини, вона не відвела очей, і відбулася між ними мовчазна розмова…
"Ти гарна, і я взяв би таку за дружину… Та не простелеться нам рушничок: одні в лісах, інші дома, але всі на війні…"
"Одні в теплі, інші в холоді, одні в тюрмі, інші на печі", — відповіла Юлія, наче сама собі дорікала.
"Нація не зможе вижити, якщо всі підуть у ліси, — мовив Буркут суворо. — Хтось мусить виховувати дітей, вирощувати хліб, ба навіть носити харч до лісу й передачі в тюрми".
"Але ж ти обрав гірший варіант…"
"Так, бо нація теж не виживе, якщо не зуміє виховати людей, готових умерти за неї".
"Чому ми завжди повинні по–геройськи вмирати, а коли жити будемо? Чому я, молода, не можу стати з тобою перед вівтарем?"
"Якщо не загину, поведу тебе… Не віриш? Не вір… Весільні музики грають лише на свободі. Тому ми ладні полягти — щоб наші нащадки мали моральне право прого–лосити незалежність, коли розвалиться совєтський сарай, і сказати: наш народ не чекав волі, ніби манни небесної, а боровся за неї".
"А той сарай розвалиться коли–небудь?"
"Без сумніву, адже не має на чому стояти".
"Ти гарний, мужній, і мені жаль твого молодого життя".
"А може, все моє життя варте цієї зустрічі з тобою?"
Мовчазна розмова згасла, партизани пішли. А за якийсь час почувся легкий стукіт у шибку світлиці. Юлія зрозуміла: це він, і в нічній сорочці вийшла на поріг.
"Посиджу трохи в тебе, Юлю, — прошепотів Буркут, заходячи до кімнати. — Ми ще не закінчили розмови, правда?"
"Правда… А тобі теж здалося, що ми розмовляємо?"
Її звернення на "ти" насторожило Буркута: невже впізнала? Підійшов до неї, взяв у долоні її обличчя й видихнув гаряче:
"Юліє… Люба…"
"Так відразу?" — відступилася дівчина.
"Не відразу, ти давно наснилася мені".
"І впізнав у мені ту — зі сну?"
"Впізнав".
"А я тебе зовсім не знаю, але таке маю відчуття, ніби ти був біля мене завжди".
"Я залишуся в тебе… Нині ще спокійно, а другої нагоди може й не бути…"
"Не грайся з вогнем… Що робитимеш зі мною, як стану твоєю?"
"Батькам твоїм полишу — не візьму ж тебе з собою до схрону".
"А чому ні — хіба жінки не мають права воювати за свободу?"
Буркут залишився в Юлії на ніч.
VII
Ресторацію "Roma" за нової влади перейменовано на ресторан "Офіцерський"; тут на першому поверсі харчувалися приїжджі й теж місцеві мешканці міста, а на другому, куди вели гвинтові сходи, було обладнано невеликі дві кімнати, які власне і були офіцерським розважальним закладом: сюди приходили вечеряти коломийські енкаведисти. У вечірній час, коли їдальню внизу закривали, кельнерка Агнєшка відмикала потаємний апартамент й обслуговувала трьох чекістів, а надто цікавим плебеям, які хотіли дізнатися, що за люди там збираються, зухвало відповідала: "Один москаль — фільозоф, два — пияки, а три — то вже тройка".
"Тройка" приходила рівно о восьмій вечора, й тоді Агнєшка звивалася, мов оса у спеку; багато чого їй тут дозволялося: подаючи на стіл тарілки зі стравами, вона ніби ненароком притискалася випнутим бюстом до плеча котрогось офіцера, перехоплювала його хтивий погляд й тоді всідалася йому на коліна, а коли відчувала, як мандрують по її стегні нетерплячі чоловічі пальці й добираються до мережива на майтках і самих кучериків, млосно зойкала, нахилялась до адоратора й приймала від нього замовлення на зустріч після вечері у сусідній кімнатці, в якій стоїть застелена канапа; Агнєшка обслуговувала по черзі всіх трьох енкаведистів, проте жоден не прив’язувався до неї аж так, щоб влаштовувати іншому сцени ревнощів; Агнєшку служба в ресторані вельми задовольняла: мала вона непоганий заробіток — щоправда, німці були набагато щедріші, але що візьмеш з московського лапотника та й куди, зрештою, від них нині подінешся; кельнерка добре почувалася в офіцерському товаристві: їй дозволялося теж розказувати куревські віци, й один із них довго не сходив з губів клієнтів: "Ходи, хлопе, зі мною, в мене така, як персцьонек; на дідька мені твій персцьонек, коли я дома маю таку, як капелюх"; чекісти смакували цей анекдот, коли п’яніли, й починала їх розбирати охота лапати Агнєшку за круглий зад; однак під час службових розмов кельнерка мусила вступатися з кімнати; деколи підслуховувала під дверима, ловила зміст бесіди, хоч і сама не знала, навіщо це їй, а все ж одного разу почула тривожну й водночас обнадійливу для неї перемовку між офіцерами: "Чи не пора вже прибрати німецьку підстилку?" — "Навіщо, ця блядь буде ще нам потрібна", — Агнєшка після підслуханої розмови стала надмірно послужливою і — як кваліфікували її вміння клієнти — виправляла на канапі вищий сексуальний пілотаж…