XVI
Як тільки вуйко Мироняк перебрів Прут і став наближатися до Воскресінець, то втямив, що жодного військового не зачепить на розмову, бо як би мав зважитися на таке: підійде й привітається з офіцером по–християнськи — "Слава Йсу", а той відкаже: "У нас Бога нєт!" — і піде собі вуйко від нього як невмиваний; або стане перед військовим гарнізоном у Воскресінцях та й гукне до вартового: "Поклич–но, хлопче, свого командира, бо я хочу з ним поговорити!", а той справить на підозрілого допитливця люфу автомата й гаркне: "Руки вверх, бандьоро!" — бо кожен совіт може таке собі подумати про будь–якого ґазду, що приплівся чогось із–за Пруту й никає поблизу гарнізону — певне ж, придивляється, вивідує…
Вуйко Мироняк здалеку обійшов Воскресінці й вийшов на корнецький тракт, там було спокійно: ні військо не марширувало, ні танки не гуркотіли, та й гармат ніде не було видно; а може, то вже давно по войні, думав собі Мироняк і усміхався під вусом, — о, то було б дуже файно, якби нарешті настав спокій на землі; до ратуші він не дійшов, бо чого пхатися туди, де урядує нова влада, звернув до ринку розбитою бруківкою, яку з обох боків обсіли військові інваліди — в гімнастерках, портупеях і всі з простягнутими руками, звичайно, ті, хто руки мав, бо й були серед них такі, немов обчухрані дерева у бутині: старому серце стискалося від жалю, бо як же так: воював "за родіну", а відірвало руки–ноги, то йди й вижебруй кусень хліба; не мав Мироняк ні шкоринки та й грошей, звісно, в нього не було, а інвалід–півчоловіка на дошці з колесиками ось підкотився до самих вуйкових ніг і п’яним голосом, бо хтось уже змилосердився й напоїв нещасного самогоном, — скиглив, розмазуючи по щоках сльози: "Подайте Христа ради, я вам свободу привіз на своєму фаетоні, а ви відвертаєте від мене голови, таж подайте інвалідові велікой отєчественной!"; вуйко тільки розвів руками й тут же мусив назад податися, бо з майдану на бруківку наднесло безрукого матроса у тільняшці, він таранив грудьми базарний натовп і горланив, приправляючи свою мову лайкою: "У каво єсть папіроска, зажжьонную папіроску вставте мнє в зуби, бляді!"; люд не скупився, кожен давав нещасним, що міг, вже й за безруким розвіялася хмарка цигаркового диму; якийсь зовсім немічний, мабуть, спараліжований каліка лежав горілиць на шинелі й вистогнував: "За што воєвал, за што воєвал!.."; ну й кого мав тут спитати Мироняк про одноразовий ситний обід на добу, коли навіть заслужені воїни жебрали на ринку; до молочно–м’ясних рядів уже й не пропихався, та й не мав такої потреби, переконався тільки, що місцеві люди не бідують; здалеку побачив закладені збанками й гладущиками з молоком та сметаною столики, лежало там і м’ясо й сало, червоніли черешні в кошиках, й трохи відлягло на серці в Мироняка: то лиш аби війна закінчилась, і якось люди заживуть — ніхто ж бо не сидить склавши руки, та й земля не така вже пісна, однак до голови прокрадалася вперта й надокучлива, мов спасівська муха, думка про те, що по селах життя може незабаром перемінитися до гіршого, кажуть, що большевики, як тільки візьмуть Берлін, туй же запровадять колгози, тож бо не що інше, а ця непевність турбувала старого: чи зможе християнин у тих колгозах хоч раз на день добре наїстися?
Сумнів усе впертіше закрадався до Мироняка й видно, таки глибоко вліз у душу, коли ні з сього ні з того згадався йому люмпак Йосип Кобацький: та цей, як тільки почнуть заганяти людей у колгози, вмить забуде про свою нинішню Україну — в першого комуніста переміниться, перший піде по дворах забирати в ґаздів реманент і худобу до спілки, і всі враз стануть такими ж голодранцями, як він… гей, а якби то я, Мироняк, старий капезеушник, та взявся за нову господарку!; така зухвала думка лише на мить осінила його, й він тут же викинув її з голови: йди, Мироняче, додому й чекай своєї долі, мов свиня обуха, навіщо тобі знати наперед, що станеться на світі, якось своє доживеш — не так багато вже й залишилося в тебе часу, йди, старий баглаю, та й сиди в хаті маком.
Мироняк вишився з базару й заквапився, ніби щось погане, дуже погане чигало на нього в місті; він так занурився у свої лихі передчуття, що й не бачив перед собою перехожих і з розгону наштовхнувся на людину, а коли підвів голову — стетерів: перед ним стояв офіцер у круглому кашкеті з зіркою і в золотих погонах; "Ти што, старік, белєни об’єлся?" — відштовхнув офіцер Мироняка, проте посміхнувся, і старому від цього стало втішно: от німець ніколи й губів до сміху не скривив би, а цей, диви, ще й проказав: "Ну, ізвіні…" — і вже заповітне питання мало що не зірвалося з уст Мироняка, але офіцер пішов собі далі, а вуйко не зважився його зупиняти.
За містом Мироняк звернув на польову доріжку, що провадила до Воскресінець, він вертався додому тими самими путівцями, якими добирався вранці до Коломиї, а душу гріла офіцерова усмішка, і думав вуйко, що життя таки мусить повернути на краще, бо скільки тій біді топтатися по людях; гей, таж бо біда з бід минає, війна закінчується, лютий німець вступився з краю, а ці, які прийшли, то хоч зрозумілою мовою розмовляють та ще й до того посміхаються!
Перебрів Прут у Грушеві, дотюпав до Волового й подався до Боднарівки улоговиною, з одного боку якої вздовж лісу потягнувся свербигузовий живопліт, а з другого поп’ялися вгору нивки, і одна з них, засаджена картоплею — Фросинина; промайнула в Мироняка думка, чи не зайти б привітатися із вдовою, бо живе сама, як палець, у крайній хаті, але передумав, бо що їй скаже, чим потішить, а ще кожен боднарівський селянин при зустрічі з Фросиною ніби відчував на собі провину за смерть Юрка, й не так провину, як страх: село велике, людей багато, але ж хтось один із них таки виказав Юрка німцям, й на кожного може впасти Фросинина підозра.
Втім у шипшинових кущах почувся хрускіт сухого ломаччя, й цей скрадливий звук чомусь на смерть перелякав Мироняка, хоч там могла пастися й худобина; вуйко зупинився, сторожко приглянувся до колючого плетива і здерев’янів: з хащів блищали очі начебто якоїсь звірини, що зачаїлася до стрибка, вони неблимно вп’ялися в Мироняка, й старий подумав, що так, напевне, дивиться на свою жертву вовк, але й вовка ніколи б не злякався, бо від звіра можна й оборонитися; із заростів дивилась на вуйка сама смерть, і він впізнав її: Йосип Кобацький раптом випростався на весь зріст, звів карабіна й вистрелив; Мироняк схопився обома руками за груди й упав горілиць у картопляне міжряддя.