Люто глянув на Мироняка Йосип Кобацький, проте мовчки взяв сало, затиснувши нігтями букату, щоб не вислизла з руки, та на порозі зупинився, оглянувся й лупнув на Мироняка більмами: "Ми ще доберемося до тебе, сексоте!"; вуйко Мироняк цього слова не зрозумів, однак воно його злякало — було ж бо зловісне й по–гадючому шипляче, огида й страх разом дійняли старого, і щоб якось їх позбутися й хоча б мізерну крихту спокою віднайти, Мироняк через день вибрався раннім ранком в дорогу, він гейби аж прокрадався улоговиною попри Фросинину гору, щоб обійти корнецьку чайку й перейти Прут вище — на грушівському переброді.
Йосипові Кобацькому ніч завше була за рідну матір, й колишні його ночі від нинішніх відрізнялися лише тим, що раніше він злодієм прокрадався на чужі обійстя, а нині — визнаний районовим провідником Буркутом за боднарівського станичного і сповнений упевненості в своїй силі, бо ж тримав у руках зброю — вештався, ніби тать, нічним селом, і люди вже навчились наслухатися до його скрадливих кроків, до скрипу хвірток, гримоту в двері, — та це якась кара Божа, а не свобода впала на село, й нема кому поскаржитися й оборонитися несила, бо в який спосіб мали б люди захищатися перед нібито своєю владою, але ж чому та влада опинилася в злодійських руках, чей раніше було інакше: селяни приймали боївкарів на ніч, шанували станичного Шугая з Дебеславець й кущового Довбню, якого забрали мадяри, пригощали їх вечерями й називали — "наші", а в Хімчині недавно цілий тиждень перебувала упівська чота на постої, й хімчинці втішалися такою честю, а теж безпекою, дівчата чепурилися, й кожна потаємно вибирала для себе кавалера, коли партизани приходили до церкви на Службу Божу, й забував люд, що зовсім недалеко від Хімчина простягся нашпигований озброєними до зубів вояками ворожий стан; на читальні майорів синьо–жовтий прапор, а вечорами над селом лунали стрілецькі й повстанські пісні, — що ж то за такий льос випав на Боднарівку, що найостаннішому люмпакові дана влада над селом, і він ніч у ніч гребе й носить — хліб, ковбаси, кожухи, ліжники, а все "на самостійну Україну", й ніхто не відає, де знаходиться та його Україна, яка дає про себе знати гримотінням у двері й дзеленькотінням шибок, а ще розповзлося по селу тисячами гадючок моторошне слово "сексот", яке вимовив і пригрозив ним сам районовий провідник Буркут на похороні Юрка Васютиного, й те слово селяни навіть вимовляти боялися — страх незримо проникав у душі людей і клубочився, і визрівав, щоб у певну пору проколотися смердючим гнійником.
Гей, та ж бо втямив нарешті Йосип Кобацький, що його боїться боднарівський нарід; у своїй темній душі він щораз то більше відчував нудко–солодкий голод влади, й пригасити його було невміч, і що більше додавалося Йосипові сваволі, то пекучіше той голод дошкулював, смоктав під ложечкою, й до рота не раз накочувалася солона слина, яка мала присмак крові; смакування нею розбуджувало в ньому жадобу крові живої, і він по–своєму починав розуміти, яка то спрага, напевно, мучить упирицю Лісну, коли їй не попадаються жертви, й через те вона люто виє у найглибших язвинівських нетрях; нарешті Йосипа здолала гріховна цікавість побачити живу смерть, вчинену своїми руками, а ще знав він, що смертовбивством він наслав би на людей страшну моторош, яка незмірно зміцнила б над ними його владу й знешкодила б до решти власний страх перед можливою покарою за наругу над Юрком Васютиним: де ж бо знайдеться у селі такий сміливець, якому б після потаємних вбивств захотілося вести слідство над Йосиповим зловчинком?
На світанку боднарівський станичний вертався з нічного промислу: поки ще не запіяли кури, він вламався до нечинної з якогось часу церковці в Кривобродах і забрав із святеє–святих золоту чашу; ще й не знав, для чого вона йому знадобиться — сьорбатиме з неї юшку чи перетопить золото на злиток, але теж не відав, яку користь з того злитка міг би мати, — в цю мить втішала його лише многоцінна вага чаші, яка обтяжувала полу сардака; зі сходом сонця Йосип вийшов з лісу й побачив, що опинився там, де зовсім не хотів би з’являтися — на Сталащуковому узгір’ї перед обійстям Фросини, нібито сама доля привела його на місце злочину; він сахнувся, побачивши жону Юрка Васютиного, яка поралася біля стайні, хотів поступитися назадгузь у крушинові кущі, та зробити цього не зумів; Фросина саме здіймала з тинового кола дійницю, щоб піти з нею до корови, й упритул зустрілася з більматими Йосиповими очима, немов зі своєю смертю: якщо Йосип по ній впізнає, що їй відомо, хто видав німцям Юрка, то не залишить живою; правда, що її Фросина запосягла від Агнєшки, до якої справив Мирон, зціпила навічно їй уста, жінка прагнула увібгати в непам’ять страшну звістку, чей Юркові ніхто нічим уже не допоможе, а на себе накличе смерть; стояла Фросина закаменіла й не мала сили відвести очей від бандита, котрий стискав у руці карабіна і вже відривав його від землі, втямивши, що жінка звідкись дізналась про його вчинок; Йосип важився прикласти фузію до грудей і вистрелити, проте впору зрозумів, що цього робити не можна: надто велика шана запанувала серед людей до жони замордованого гайового після його похорону, і село не простило б йому цього вбивства; Йосип опустив карабін — лише страх примусить Фросину мовчати, тож треба той страх у селі створити.
Круто повернувся й почав спускатися з берега до Волового: он там, у той рів, викинули його німці з машини — невже Фросина тоді його помітила?; Йосип натужно думав, що він повинен таке вчинити, щоб жінка ніколи не розтулила уст, і в цю мить побачив вуйка Мироняка, який манджав улоговиною: кудись–то старий поспішає, он виходить стежкою на тракт і прямує до Пруту; зблисла враз рятівна думка в голові злодія: йде Мироняк доносити совітам на партизанів, йде комунисько сексотити, а Буркут наказував нещадно винищувати зрадників; тож спричиниться нині Йосип для слави України, ще й похвалу заслужить від районового провідника, й лежатиме труп донощика на Фросининому лані — для постраху й вічної її німоти; Йосип заліз у хащі свербигузу й заліг там дожидатися, поки вуйко Мироняк вертатиметься із–за Пруту.