"Ви не маєте підстав закидати мені непослух, — вставив ображено Василь. — Я знаю — у війську дисципліна".
"Так… Дисципліна сильну людину зміцнює, а слабку ламає, тільки справжні мужі її витримують… Я кажу це для того, щоб ти зрозумів: рейд — не розвага і не втеча з поля бою, це така сама збройна боротьба, як і в краю, і не вгадаєш, де певніше можеш зберегти своє життя. У рейд ідуть найдисциплінованіші вояки, до яких я зачислюю й тебе… Бачу, Василю, твою міну на обличчі: не маєш доброї волі йти зі мною. Та я хочу, щоб ви з Лідою зрозуміли нинішню стратегію командування УПА: ми повинні зберегти сили, мусимо створити закордонні частини нашої армії, а для цього потрібні більш–менш освічені люди, які до того хоч трохи володіють чужою мовою — в цьому разі німецькою. Ви вчилися в гімназії і знаєте…"
"Ми не вміємо добре по–німецьки", — відказав Василь, спонурившись.
"Там довчитеся… За кордоном пройдете добрий військовий вишкіл, і на випадок війни…"
"А як того випадку не станеться, то партизани, які залишаться тут, мають загинути поодинці? Адже найкращі сили відійдуть на Захід".
"Я ще раз повторюю: рейд — не втеча, а далекоглядна стратегія, якої ти з причин своєї молодості зрозуміти не спроможний. — Мова Ворона ставала терпкою й категоричною. — Звертаюся до тебе, Лідо. Я твоєму батькові обіцяв опікуватися тобою. Ти повинна бути при мені".
"Дозвольте задати одне лише питання, друже провідник, — по–хлоп’ячому настовбурчився Василь. — Генерал Чупринка теж піде в рейд?"
"Ні, — зблудив очима Потурай. — Головний командир не має права йти".
"А сім’ю свою він переправить на Захід?"
"Теж ні. Це викликало б у партизанів недовіру до командира".
"То як мені бути при вас, пане Оресте, коли я Василева дружина? — промовила Ліда. — Я буду завжди з Василем. Як і дружина Головного командира зі своїм чоловіком".
"Ми залишаємося з генералом Чупринкою, друже провідник, це моє останнє слово", — сказав Василь і підвівся.
Повставали й Ворон та Едвард. Окружний провідник довго м’явся, потім заговорив, й виправдально звучала його мова:
"Я мушу провести лейтенанта Ґоттеґема до Яблуницького перевалу й передати його сотням, які підуть у рейд. Пора йому вертатися на батьківщину: в нас він відвоювався, тепер на нього жде королева Голландії. Можливо, я й повернуся, якщо Провід не накаже йти далі… А ви залишайтесь на своїй батьківщині… Мабуть, уже знаєте: командир округу "Говерла" Степовий загинув на Рокиті, його замінив полковник Хмара. А ви зачислені до сотні "Сурма". Налагодьте зв’язок із сотенним Круком… Ідіть. І дійте, як і дотепер".
Ворон подав Василеві руку, пригорнув Ліду.
"Прощавайте, діти", — тихо сказав.
Лейтенант Ґоттеґем кивнув головою.
"Прощавайте", — виструнчився Василь.
Якусь мить він стояв, не рухаючись з місця, на його губах заграла гейби іронічна посмішка, він врешті наважився сказати:
"Якщо не загинете в рейді, друже провідник, і з паном лейтенантом щасливо доберетеся в теплі краї, то не забудьте приїхати колись на наш громадський похорон: чей же настане така можливість".
Потурай промовчав, відвівши від Василя погляд.
Василь з Лідою повернулися й пішли не оглядаючись. Минули вартового, а коли вийшли на лісову стежку, зупинилися, припали одне до одного й надовго завмерли.
Потурай з Едвардом дивилися на них, й здалися вони їм однією постаттю.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
XV
Мирон з Йосафатом залишилися на галявині, обмитій бурхливим Рушором; десь він там, у глибокому руслі, густо шумів і шурхотів рінню, ніби прогортав її, щоб заглибитись аж до правічного каменя й мати змогу безпечно протікати попід мостами, не досягнувши їх днищ навіть у найбуйніші повені; ті мости міцно й важко лежали бервенястими настилами, даючи хід дорозі, що, перетинаючи галявину, бігла з Космача на Яблунів; бервена на мостах поросли краями рудим мохом, пропустили крізь шпари між дилинням вутлі пагони вільхи, кропиву та будяччя — мости здавались вічними, і важко було повірити, що ці або ж такі самі кругляки легко злітали колись у повітря, немов болиголовове бадилля, й загачували провалля підірвані танки й панцерники; жодного сліду від смертельної битви не залишилося на овальній галявині, яка, звужуючись клином, вповзала у бір, ставала далі стежкою й закінчувалась, певне, аж під Лебедином.
По ній пішли шукати слідів партизанської молодості ветерани УПА Орест Потурай та Едвард Ґоттеґем, а Мирон і Йосафат посідали на звалений колись вітрами стовбур смереки, який перекривав вузьке русло річки й трухлявів на березі облущеним від кори гіллям. Приятелі вже досить довго чекали на своїх попутників, а ті ніби навіки щезли в гущавинах, і їхніх кроків не було чутно; панував на галявині тільки шум Рушора, який своїм вічним гомоном підсилював усвідомлення короткочасності людського життя.
Та врешті дві постаті завиднілися на високій, освітленій сонцем царині, схожій на живе око погорбленої й заполоненої лісами землі; постаті снувалися по царині — чогось шукали й ніби очікували, що ще хтось на ній з’явиться, потім спустилися в русло річки, яка обкроїла галявину з протилежного боку, й, вибравшись врешті на берег, перетнули її, повсідались поруч з Мироном і Йосафатом, і зітхнув по хвилі генерал:
"Немає й сліду від могили, прийняла ваша земля Піта, як свого рідного сина, й не залишила для мене навіть знаку по ньому…"
Ніхто на це не обмовився й словом, щоб не роз’ятрювати задавненого болю в Пітового побратима, проте туску в Едварда вже не було — тільки пам’ять, як продовження життя загиблого голландця в Карпатських горах.
Мовчки прислухалися до краси, яка так щедро розпаношилася на цьому клаптику землі, й сказав перегодом генерал:
"Чар ваших гір просто–таки неймовірний. Такої барвистої розкоші ніде в світі немає, хіба що на Ганниній писанці. І добре, що Піт тут".
"Але й важко повірити, що те пекло розверзлося саме на цій місцині", — додав Потурай.
"А мені й не пекло запало навіки в пам’ять, — відказав Едвард. — Пекло шаленіло повсюдно, на всій планеті, а перед моїми очима завше стоять, як символ того часу, постаті хлопця й дівчини, злиті в одну, на лісовій стежці в Збанулах… В очікуванні неминучої смерті".