Та лють роз’юшених шершенів…
І голос вдунь грімкий і мужній,
Хай вчує світ, що в нас є пісня
Грізна, мов грім, палка, як грань.
Гефесте, куй, пора вже пізня!
"Слава!" — прокотилося полониною, пугар пішов із рук до рук; Степовий підійшов до юнака в цивільному, обняв його — він любив партизанського поета Марка Боєслава–Гомона, який у колибі на Лебедині друкував на ротаторі журнал "Шлях перемоги", — й сказав:
"Роздай, Марку, свіжий часопис по сотнях, а для наступного числа так опиши нинішній бій, щоб і за сто літ знали про нього народи світу, захоплювались і втямлювали, що ми не тільки гинули, а й перемагали, сповіщаючи світ, що Україна є, живе і бореться!"
Марко махнув рукою, з гурту стрільців вийшла кучерява чорноволоса жінка, сувора і вродлива, вона передала Маркові пачку часописів і відійшла до гурту, ставши поруч з Іваном Захарчуком–Буркутом, й тоді Орест Потурай зрозумів, що це дружина його приятеля, про яку Іван так багато нарозповідався, — Юлія Шинкарук із села Боднарівки, якого нині вже немає під небом.
Партизани гаморили, а Потурай думав про Юлію, яка працювала разом з Марком в редакції часопису й жила з чоловіком у бункері під Кормитурою, думав і про Івана… Українська Головна Визвольна Рада готувала третій рейд на Словаччину, цього разу рейд мав бути безповоротний: назрівала велика совєтська блокада — "Червона мітла", перед якою УПА не матиме сили встояти. Генерал Чупринка розпорядився перевести армію в глибоке підпілля, а частину відправити рейдом через Чехо–Словаччину в американську окупаційну зону Німеччини, округ "Говерла" вишле три сотні за кордон. Провести їх має Ворон, тож забере він з собою Івана, Юлію і Едварда — вони найкраще зможуть розповісти Європі про чин УПА. І забере ще з собою в рейд Василя й Ліду — вони молоді, освічені й будуть потрібні Україні в екзилі…
Бутля кружляла по колу, а коли спорожніла, курінний Буревій заспівав, й стрільці підхопили упівський бойовий гімн:
Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій
По згарищах руїни
За рідний край, за нарід свій,
За волю України.
Ми йдемо в бій, земля гуде,
Радіють гори й степи,
Бо нас у бій благословить
Могутній дух Мазепи!
Пісня стихла, й полковник Степовий промовив до партизанів:
"Не впиваймося надміру радістю перемоги: похмілля буде важке й готуймося до нього… А завтра скличте з Космача на побоєвище людей. Хай поховають ворогів, мертві сорому не мають. Та не висипайте могил і хрестів не ставте: прийшли бо вони до нас без Бога".
XI
Очікування більшовицької відплати було довге, і люди в Космачі узвичаїлися до свободи, яка зайшла в село начебто назавше. І хоч у свідомості кожного космачанина існував зайнятий ворогом зовнішний світ з озброєними гарнізонами, станицями стребків, постоями військ по селах й налагодженою в них адміністративною сіткою чужої влади, з партприкріпленими в кожному населеному пункті, з донощиками в школах і навіть церковних двадцятках, з виборчими дільницями, партійними та комсомольськими осередками на підприємствах, з кінопересувками, які безоплатно демонстрували агітаційні фільми щосуботи біля сільрад, з тарелями радіоточок на телеграфних стовпах, що гримотіли з шостої ранку до дванадцятої ночі, з обшуками по хатах, із зникненням людей, арештами й моторошними чутками про яблунівську та косівську катівні та про вивози в Сибір то з одного, то з іншого села — про все це знали в Космачі, проте той зневолений світ існував десь у незмірному віддаленні від столиці тактичного відтинку УПА "Гуцульщина", обставленому партизанськими куренями, сотнями, чотами та роями, що квартирували в луб’яних таборах, землянках і бункерах по колу від Бані–Березова через Микуличин, Ґрегіт, Прокураву— і до Лючі, й запорукою ефемерної незалежності Космача були довколишні, здавалось, неприступні гірські верхи, що оточували космацьку низовину, та синьо–жовтий прапор, який лопотів день і ніч на шпилі сільського Народного дому.
Велику полегшу відчув Пилип Гулейчук, коли штаб військового округу "Говерла", до якого належали тактичні відтинки "Гуцульщина", "Чорний ліс" та "Маківка", вибрався з його ґражди і разом із старшинською школою вступився із Завоєлів — десь–то вони, здогадувалися люди, розташувалися в недеях між Микуличином і Текучею, та Пилипа це геть не обходило, добре, що забралися з хати, і хоч час непевний, все ж йому спокійніше спиться, і навіть як зайдуть колись більшовики в село, а це конче станеться, бо не зможе Космач вічно благувати на свободі, то Пилип, коли енкаведисти будуть доправлятися, чому він перетримував у хаті бандерів, скаже, що примусили, — чей же не міг я зариглюватися на оборі, а вони що — браму зламати не годні; а може, й не будуть чіплятися — хіба що до всіх людей в селі, бо в яку хату не заходили партизани, де не ночували, де не харчувались, таж то озброєне військо, а я — цивіль…
Однак десь глибоко в душі мав Пилип до себе самого повагу — прецінь у нього квартирував найстарший командир округу, в Пилиповій світлиці збирали наради перші упівські старшини, проте цей гонор він тримав у найглибшому сховку пам’яті, яка щоденно запорошувалася свіжим страхом, й тому наверх спливали все нові й нові виправдання перед напасниками, й коли тих виправдань набиралося вдосталь, прийшов Пилип нарешті до статечної ґаздівської рівноваги.
І був би він спокійно ждав приходу більшовиків, мов та свиня обуха, якби не трафунок, що оногди перелякав його до смерті посеред ночі. Десь перед третіми півнями Пилип почув стукіт у шибку, схопився з постелі, став збоку вікна й одним оком придивився в темінь — придивився і завмер з дива і страху: за вікном, зіп’явшись ногами на призьбу, стояв його брат Юрко, який пропав з села ще за німців, думалось — навіки, та ось він, худий і змарганий, притулився чолом до шибки, й почув Пилип його зловісний голос:
"Віддай половину грошей, Пилипе, нас два було в неня, не ти один, віддай по–доброму, бо як ні, то донесу Моліну, що ти переховував у себе бандитів, і загримиш до Сибіру… Знесеш з–під стриху, з–під дахівки, одну пачку долярів й подаш мені через вікно, коли прийду ще раз… Чув?"
І щез, ніби його й не було. Перестрашений Пилип довго отямлювався в постелі, врешті задрімав, а вранці здалось йому, що все те приснилося; а може, таки приснилося, вмовляв у себе рятівне Пилип, проте що не день сонна облуда все більше розвіювалася, і він кінець кінцем упевнився, що то таки Юрко стояв поночі під вікном, а про якого Моліна говорив йому брат — таж напевне про того страшного начальника коломийського НКВД, на згадку про якого в кожного християнина йшов мороз поза шкірою, і що — Юрко до нього вхожий?.. А може б, він, Пилип, випередив Юрка й добився до майора на прийом та й поскаржився, мовляв, напастує мене якийсь люмпак… ба, та ти тільки настав їм палець, то й руку втратиш; а чи не краще зробити засідку, і як прийде ще раз — то лиш довбнею в потилицю… Господи, віджени від мене такі думки, то ж рідний брат…