Та поки що панцерник відходив назадгузь від моста: знав водій, що і цей міст злетить у повітря, проте вибуху чомусь не було… Тим часом шофери панікували, й кожен намагався вихопитися з вузької дороги першим, здавали назад, ті, які втрапляли на галявину, розверталися, інші застрягали у фосах, деякі перекидалися догори колесами, врешті танк із генералом вихопився з улоговини й допав до моста.
А ліс мовчав… Чарнота вибрав спостережний пункт на царинці, з якої видно було всю галявину, й нетерпляче ждав, поки зірветься нижній міст, та Піт чомусь не давав про себе знати…
Тієї хвилини, коли танк в’їжджав на міст, Піт запалив бікфордів шнур і вже збирався збігати в яр, як ураз помітив, що іскринки на шнурі погасли; він підбіг майже впритул до пачки з динамітом й уздрів, що шнур перетертий й залишилося його, знадібного, не більше метра, і якщо запалити, то вибух станеться за десять секунд; цього досить, подумав Піт, я ще встигну відбігти яром до підніжжя он тої гори; підривник викресав запальничкою вогонь, притулив пломінець до шнура, й коли шнур зловісно зашипів, випорскуючи білі іскринки, Піт кинувся тікати, проте хотіла смерть, щоб він спіткнувся і впав, а далі його понесло в повітрі, немов вимолоченого снопа з току; він ще побачив, як заламуються кутом уверх дилини моста, на мить утворюючи піраміду, а потім розверзаються вбоки, і в проломину всім своїм тягарем втискається танк, охоплений синім полум’ям…
Чарнота полегшено зітхнув, почувши вибух, — Піт ось–ось пробереться крізь ожинові зарості до нього на царинку, — і тоді випустив третю ракету.
Враз обізвалися довкола галявини ліси. Мінометники посилали на забиту технікою площину одну за одною міни, й вони розривалися в улоговині шахматним порядком; із схилів били гранатомети; червонорубашників було кілька сотень, вони тирлувалися й відстрілюючись влучали один в одного; з царини косили "дехтярі" й "максими", і коли солдатів залишилася жменька, вони почали вибігати на дорогу нижче від зірваного моста, тоді відступ їм загородили стрільці богунської сотні й розстріляли всіх до одного.
Василь підносив до кулеметів стрічки, подавав автоматникам диски, двигав фаустпатрони й снаряди до гранатометів; вогонь заливав долину ще й тоді, коли на ній не залишилося жодного червонорубашника — зосталися тільки мертві тіла та купи обгорілого, скрученого металу.
Врешті Чарнота четвертою ракетою оголосив відбій.
Врятований панцерник допадав до Яблунова…
Зв’язковий від Чарноти приніс у розташований під Лисинкою штаб звістку про погром моторизованого дивізіону генерала Дергачова; командир військового округу "Говерла" Степовий послав гінців до "Буковинського" та "Гуцульського" куренів, і ті вернулися з новиною: "Рубаха" відступила зі Слободи Рунгурської на Печеніжин, а з Пістиня — на Іспас…
Перед обідом на місце бою прискакали на конях полковник Степовий та окружний провідник СБ Ворон. Тільки на мить злорадна посмішка осінила обличчя полковника, коли він побачив на галявині понівечені "студебекери", колеса, які то тут, то там курилися чорним димом, поламані й перевернуті панцерні авта — такої гори лому Степовому ще не доводилося бачити, та втім вразила його моторошна тиша на встеленій трупом площині: партизани стояли мовчки, дивлячись убік нижнього моста, й посмішка на губах командира округу змінилася гримасою болю…
Сотенний Чарнота й Едвард Ґоттеґем виносили з провалля тіло підривника Піта з чорним, мов вуголь, обличчям, з проломаною головою; на царині, з якої Чарнота щойно керував боєм, хлопці копали яму, а Василь Андрусяк майстрував з березового стовбура хрест; побратими несли Піта на плащ–накидці, попереду йшов Едвард і нікого й нічого не бачив, сльози висохли й сіль більмами заступила зіниці; Едвард не помітив ні Степового, ні Ворона, які стояли серед партизанів на галявині, й потім усі разом подалися на царину в похоронній процесії, — він більше не бачив світу й свого місця в ньому, відчуття цілковитого осиротіння просякло в нього, немов отрута, й шепотів Едвард весь час бездумно:
"Чому не я, чому не я?"
Ніхто не втішав лейтенанта Ґоттеґема, який зостався осамотнений на чужій землі; тіло Піта поклали край свіжовикопаної ями, й біля нього поралася з бандажем санітарка Ліда, поміч якої була Пітові вже непотрібна, а все ж вона забинтовувала його голову, щоб не визирав з черепної проломини рожевий мозок, а очей Піт не мав, ні обличчя не мав — лише чорну маску, і подумав Чарнота грішне: якби партизанів полягло більше, то Едвардові було б легше переносити втрату, бо чому Піт, єдиний, мав тут загинути — наче українська смерть пошкодувала своїх і вибрала чужинця…
Затріскотіли сальви, зашурхотіли саперні лопатки, й на царині виросла жовта могилка, а Василь вкопував у голови березового стовпа й прив’язував до нього ликом поперечку; партизани помолилися й подалися гусаком вузькою стежкою на Лебедин, де їх чекала з обідом Ганна Палійчучка; царинка опустіла, лише Едвард клячав край могилки, вгрузаючи коліньми в мокру глевтуху, й не збирався доганяти партизанів.
Ворон підійшов до нього, діткнувся рукою до плеча, потім взяв його за лікоть й підвів, промовивши:
"Не розпачай, Піт загинув за Голландію".
"О ні, — схлипнув Едвард, — правда за тим, хто гине на своїй землі, а нам судилося чужу гризти…"
"Не кажи так… Твій брат упав у чужому краю, але за свою батьківщину. Ворог у нас один — світовий розбійник, і, можливо, ти ще матимеш нагоду віддати своє життя в рідній стороні".
Сотні імені Гонти, яка стояла в запасі під Лебедином, не довелося цього разу вступити в бій; стрільці почували себе ущербленими, й запашна підпалка з курячим м’ясом, що їм у череп’яних мисках подавала Ганна, здавалася дармовою; коли з узворів до підніжжя гори вибралися стрільці, які вийшли з бою, гонтівці передали їм миски з їжею, щоб спожили першими, цим відзначивши їх заслуги в нинішньому дні, а Ганна пустила по колу бутлю з сивухою. Тоді насередину вийшов юнак у цивільному й проголосив вітання переможцям поетичним словом:
Гефесте, скуй мені у кузні
Бандуру з грому і вогня,
А струни дай тугі, калені
І розмах дикого коня