— Не сказав би–м, що раюємо, але дихати вже можна. Най Бог простить, що таке скажу: не стало опришків — не спотребилися більше панам Грдлічка з Юріштаном. Та й добре, що не стало, ая… Тихо жиємо, буришку маємо, кукурудзу за афини[68] міняємо на долах, а корівка своя. Бо згадав цісар за нас. Йо… Після Штоли ще ходили опришки в горах, та недовго… Був Антошко Ревізорчук, але ми 'го не виділи ні разу. Лишень чули. Та й то він не збирався опришкувати, але кривда йому заподіялася. Кажуть, що в Дземброні справляв собі весілля — дуже файну дівку брав, Олену. То син пана Скарбка із своїми гайдуками вкрав її. А молодий якраз за молодою їхав. Перестріли і вбили панича келепами… Та й що з того?.. Ймили потім Антошка разом з Оленою у Заросляку під Говерлою, кинули опришка у прірву, а Олена сама за ним скочила… А тепер уже, слава Богу, тихо. Цісар, мой, все те до порядку притягнув…
— А що сталося з цими? — Маркіян показав у бік мандатарії.
— Е–е, та то до того йшло… Бог буком не б'є. Господь лиш дивився і чекав, коли йому того стане забагато… А Грдлічка з Юріштаном геть показилися. Опришків уже не було, а вони ще їх шукали. Почали ловити сільських парубків і гай, — ти опришко! Бо за зловлених опришків діставали гроші… Запирали отут–во в катушу, до голодної смерті допроваджували. Або й вішали, а потім казали, що сам повісився. Та від того Юріштана не лише люди, а й худоба втікала. Люди ходили скаржитися до Станіславова і навіть аж до Відня… А одного разу Юріштан фест напився та й убив барткою таки свого — пушкаря. А то цісарський слуга. Забрали тоді Юріштана до коломийського криміналу, а Грдлічка пішов з папером по людях, аби хрестики ставили, — нібито склав подання на землю для гуцулів. А то була його просьба, аби випустили Юріштана. Його й випустили, але прислали сюди цісарську комісію, довго тут сиділи комісари та й закрили мандаторію. А Грдлічку з Юріштаном вигнали. Кажуть, що Грдлічка уже сконав у Кутах під плотом. А Юріштана обкидало гнояками, бо я вам кажу: Бог буком не б'є. Погану болість має. Ходить по дорогах, а більше сидить коло Дідушкової річки та й жебрає…
— І люди дають йому милостиню, не вбили дотепер? — аж кинувся Маркіян.
— Та його й так Бог побив, — зітхнула жінка. — Йой, і йому треба якось доживотіти.
Хлопці переглянулися, вражені людським милосердям.
— Навіть хтось пісню склав, — продовжувала жінка, — бо таки страшне лихо впало на чоловіка:
Ой, пущу я веселюху на велику тугу,
Але й убив хло' Юріштан цісарського слугу.
Приходить він до Устєрік, поклонився двору:
Сам я собі славу зробив і своєму роду.
А у дворі на престолі ізгоряє свічка,
А як тото та і учув, заплакав Грдлічка.
Ой, зозуленька кувала та й кувати буде,
Вже такого Юріштана на світі не буде…
— Ось тобі віз і перевіз, — сказав Головацький, коли хлопці, подякувавши господарям, вийшли з двору. — Мій брат Іван пише мені з Відня, що ми повинні керуватися ідеями французької революції… А в нас інші — примиренські традиції…
— Він має рацію! — аж скрикнув Маркіян і стишився. — Наше слово повинно розбудити цю тиху заводь, в якій народ знаходить собі затишок після того, як вигинули месники.
— І закликати знову до пролиття крові і спричинюватися до запровадження нових катуш? — спалахнув Вагилевич.
— А ти теж повірив у цісарську ласку? — запалювався Маркіян. — Зрадів, що в Устєріках закрили мандаторію! А Куфштейн — австрійська Бастилія — стоїть! Ні, хлопці, коли ми вже запряглися до роботи, то берімо собі за взірець не Уруського і Василевського з їх культуртрегерством, а революційність Гощинського.
Вийшли на шлях. Далеко попереду обривалася скала, що відмежовувала дорогу від гір; було вже чутно буркотливий шум Дідушкової річки, яка впадала в Черемош.
— Хитра то політика, друзі, — заговорив після довгої мовчанки Шашкевич. — Я аж нині збагнув її: зіграти на антипольських настроях, бо ж народ добре пам'ятає шляхетську неволю, і поселити віру в доброго німця. Аякже: Австрія ліпша від колишньої Речі Посполитої! Селянин з ласки найяснішого цісаря має право скаржитися на пана. Йому з того користі — жодної, але має віру в своє право, надію на остаточний порятунок. А пан то хто — поляк, у нас мало хто з селян знає, що є поляки й панщизняні і в них така сама доля. Трах слов'янськими лобами, трах! — так ти колись говорив мені, Іване, а нині іншої заспівав. Повірив у доброго цісаря? Облуда! Таж владці ліквідацією цієї страшної мандатарії, яка вже стала їм непотрібною, знищили в людей віру в добре начало опришківського месництва. Ідею вбили: не буде опришків — матимете спокій, зникнуть месники — не буде й Юріштана з Грдлічкою! А щоб хлоп не збагнув цієї тонкої політики, треба тримати його в темноті.
— О, нарешті ти дійшов до істини, Маркіяне, — сказав Іван. — Просвіти треба.
— Бунтарської просвіти! — змахнув рукою Маркіян. — Щоб не лоскотала вона нерви спанілим інтелігентам, а дійшла — з букварем! — до панщизняного хлопа!
— Знаєте що, — зупинився Головацький. — Просвіта повинна стати для народу світанковою зорею, — адже так? Тому й назвім наш майбутній альманах — "Зоря"!
— Згода. — Маркіян взяв Якова за плече. — "Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде", — співається в пісні. Спочатку місяць, а потім сонце… А я напишу для альманаха оповідання про Олену, яку викрадав з весілля недоносок пана Скарбка.
Весело шуміла Дідушкова річка, допадаючи до устя двох Черемошів — Чорного й Білого: один вибігав з гір, а другий повертав з долів. Весело стало хлопцям від того, що дійшли до згоди, і вони, не змовляючись, побігли до річкового плеса, що зеленіло внизу.
Зупинилися перед капличкою при красноїльській дорозі. Біля неї сидів жебрак, він тримав у руках перевернуту крисато, на дні якої жовтіли мідяки.
— Пожертвуємо з нашої каси — за згоду, — сказав Маркіян, сягнув до кишені і враз сахнувся назад, а Вагилевич зблід. Кудлатий брудний старець з оголеними заструпленими руками, з важким, зарослим, морщинистим лицем дивився на хлопців ненависним поглядом.
Юріштан упізнав Івана й Маркіяна.
— Хе, — прохрипів, — науку свою знов несете в гори? Нє–є, то марно, паничі, марно! Тутешньому хлопові, опріч гарапника, нічого більш не треба…