— Ти такий незграбний, — сказала дитина обурено, бо вухатий її трохи не перекинув.
— Незграбний! А чом би й ні? — гиркнув віслюк злим голосом. — Якби дурний художник намалював тебе, не врахувавши перспективи — як оце мене, то ти, мабуть, теж би була незграбна.
— А що з тобою не так? — спитала Джейн-Ґледіс.
— У мене передні й задні ноги з лівого боку коротші майже на шість дюймів, от у чому річ! Якщо художник не вмів малювати, то чого він узагалі брався за віслюка?
— Не знаю, — відказала дівчинка, бачачи, що віслюк очікує відповіді.
— Я насилу стою, — пробурчав віслюк, — і навіть найменша поклажа мене перекине.
— Не звертай уваги, — сказала мавпа, стрибнула на люстру й звісилася з неї на хвості, аж Джейн-Ґледіс злякалася, що вона позбиває всі лампочки, — той самий художник намалював мені вуха великі, мов у клоуна, хоч усі знають — у мавп вуха такі малі, що не варто й говорити, не те що малювати.
— Треба подати на нього в суд, — похмуро докинув клоун. — У мене нема спини.
Джейн-Ґледіс подивилася на них усіх зі здивованим виразом на гарненькому личку й перегорнула наступну сторінку книжки.
Швидкий мов блискавка, звідти стрибнув через її плече плямистий жовто-коричневий леопард, приземлився на спинку великого шкіряного крісла й люто обернувся до всіх.
Мавпа видерлася на люстру ще вище й перелякано зацокотіла. Віслюк хотів утекти й одразу перекинувся на лівий бік. Клоун став ще біліший, ніж був, однак усидів незрушно на стільці, тільки свиснув з несподіванки.
Леопард присів на спинці крісла, шмагав хвостом з боку на бік і оглядав усіх по черзі — Джейн-Ґледіс також.
— На кого з нас першого ти нападеш? — спитав віслюк, з усієї сили намагаючись знову звестися на ноги.
— Я не можу напасти ні на кого з вас, — гарикнув леопард. — Художник намалював мені закритого рота, тож у мене й зубів нема. І забув намалювати пазурі. Та я все одно страхітливий звір. Чи ні?
— О, так, — байдуже погодився клоун. — Може, ти й страхітливий. Але в тебе нема ні зубів, ні пазурів, і нас твоя страхітливість не обходить.
Це так роздратувало леопарда, що він жахливо загарчав, і мавпа з нього засміялася.
І тут книжка зісковзнула у Джейн-Ґледіс з колін, дівчинка сіпнулася, щоб її вловити — і книжка широко розкрилася на одній з останніх сторінок. Джейн-Ґледіс устигла мигцем побачити, що зі сторінки дивиться на неї лютий ведмідь ґризлі — і швидко відкинула книжку від себе. Вона впала з грюком посеред кімнати, але поряд з нею вже стояв велетенський ґризлі, котрий вирвався зі сторінки перед тим, як книжка закрилася.
— Тепер, — сказав леопард зі свого сідала, — бережися! З нього ти не посмієшся, як з мене сміялася. Ведмідь має і пазурі, й зуби.
— Та вже ж маю, — сказав ведмідь низьким, глибоким, рикливим голосом. І вмію ними користуватися. Якщо ти читала цю книжку, то мене в ній описано як жахливого, жорстокого й безжального ґризлі, єдине призначення якого в житті — їсти маленьких дівчаток разом з туфельками, платтячками, стрічечками і всім іншим! А тоді, пише автор, я плямкаю губами й упиваюся своїм злочином.
— Це жахливо! — сказав віслюк, стоячи навколішки й сумно трясучи головою. — Як думаєш, що на цього письменника найшло, що він такий злий на дівчат? А тварин ти теж їси?
— Письменник не вказує, що я їм іще щось, крім дівчаток, — відповів ведмідь.
— Дуже добре, — зауважив клоун, полегшено видихнувши. — Можеш їсти Джейн-Ґледіс одразу, як забажаєш. Вона сміялася, що в мене нема спини.
— І сміялася, що в мене ноги не в перспективі, — ревнув віслюк.
— Ви теж заслужили на з'їдення, — зарепетував леопард зі спинки шкіряного крісла, — бо сміялися й дражнилися, що я не маю ні пазурів, ні іклів! Чи не думаєте ви, пане Гризлі, з'їсти клоуна, віслюка та мавпу після того, як доїсте дівчину?
— Може, й так. І леопарда на додачу, — прогарчав ведмідь. — Це залежить од того, чи дуже я голодний. Але почати я мушу з дівчинки, бо автор пише, що дівчат я полюбляю над усе.
Джейн-Ґледіс дуже перелякалася, чуючи цю розмову і почала розуміти, що мав на увазі чоловічок, коли сказав, що дає їй книжку, щоб помститися. Безумовно, тато пошкодує, що не купив повного зібрання творів Пітера Сміта, коли прийде додому й побачить, що його дівчинку з'їв ґризлі — разом з туфельками, платтячком, стрічками і всім іншим!
Ведмідь звівся й став, тримаючи рівновагу, на задні лапи.
— Отакий я маю вигляд у книжці, — сказав він. Тепер дивіться, як я їстиму дівчинку.
Він поволі посунув до Джейн-Ґледіс, а мавпа, леопард, віслюк і клоун стали навколо й дивились на ведмедя з великою цікавістю.
Та перш ніж ведмідь дійшов до дівчини, їй сяйнула несподівана думка й вона вигукнула:
— Стій! Не їж мене. Це було б неправильно.
— Чого? — спитав здивований ведмідь.
— Бо я тобою володію. Ти моя приватна власність, — відповіла вона.
— Не збагну, чого ти так вирішила, — сказав ведмідь розчарованим тоном.
— Як чого? Книжку дали мені. Моє ім'я є на першій сторінці. А твоє місце, за правилами, в книжці. Тому ти не смієш їсти свою власницю!
Гризлі завагався.
— Хтось із вас уміє читати? — спитав він.
— Я вмію, — сказав клоун.
— То подивись, чи вона каже правду. її ім'я справді є в книжці?
Клоун підняв книжку й подивився на ім'я.
— Є, — сказав. — Джейн-Ґледіс Браун. Написане цілком розбірливо великими буквами.
Ведмідь зітхнув.
— Тоді, звісно, я не можу її їсти, — вирішив він. — Цей письменник нікуди не годиться, так само, як і більшість письменників.
— Та він не такий і поганий, порівняно з художником, — вигукнув віслюк, намагаючись стояти рівно.
— Винні ви самі, — суворо сказала Джейн-Ґледіс. — Чого ви не лишилися в книжці на своїх місцях?
Тварини дурнувато подивились одне на одного, а клоун почервонів під білою фарбою.
— Справді... — почав, було, ведмідь, та одразу замовк.
Голосно продзвенів дзвінок при вході.
— Це мама! — схопилась на ноги Джейн-Ґледіс. — Нарешті повернулась додому. Тому, дурні істоти...
Та вони її не дослухали, бо всі кинулись до книжки. Засвистіло, задзижчало, зашелестіли сторінки, і вже за мить книжка лежала на підлозі, геть така сама, як інші книжки, а дивне товариство Джейн-Ґледіс усе зникло.