Оповідаючи, він глянув на Лінгарда і тут побачив, як пожвавішало це стомлене обличчя. Помітив, що навіть губи заворушились, та не промовили ні слова, і Картер знову одвернувся.
— Може, було б краще, якби тоді ви все розповіли мені, та ви лишили мене самого. Я моряк. Треба було доглянути двох кораблів. І ось вони обидва готові рушити, чи битись, чи тікати, як собі хочете.— Він ждав, затамувавши дух, і Лінгард із зусиллям мовив:
— Все добре зроблено!
— І я ваш,— поривчасто промовив Картер, швидко одвівши очі вбік од Лінгарда, що спробував всміхнутися до нього. Картер не знав, що йому робити далі, чи залишатися в каюті, чи кинути самого цього чудного капітана. Нарешті нерішуче кинув:
— Може, ви трохи полежали б, сер? Я сам подбаю за все, що треба. Ви, здається, таки стомились, сер.
Він глянув на Лінгарда, що стояв по другий бік столу, спершись на нього руками і нахилившись уперед, ніби він пильно дивився на нього. Картера охопив розпач. І ог він з полегшенням побачив, що Лінгард злегка хитнув головою.
— Ні, містер Картер, я, мабуть, піду на палубу,— мовив капітан найкращого брига "Блискавка", обводячи очима всю каюту. Картер зразу одступив убік, але проминув ще якийсь час, доки Лінгард рушив.
Сонце вже зайшло і цього вечора не лишило після себе жодного ясного сліду на небі, чистому як кришталь, на воді, гладенькій і рівній. Усі кольори наче позникали. Од чорного берега здіймалась на заході легка, як запах, тінь. Таке мовчання висіло всюди, що можна було подумати, ніби час спинився. Темні й подібні до цяцьок на ясній воді мовчазного вечора, бриг і шхуна стояли заякорені серед головної протоки, повернувши прови в одному на^ прямкові. Лінгард, схиливши голову на груди і згорнувши руки, ходив по кормі. Картер, старанний і безсловесний, як тінь, ходив слідом за ним. Він страшенно тривожився і піклувався.
Для нього це було зовсім нове почуття. Раніш він ніколи не піклувався ні про себе, ні про когось іншого. Тому до цього почуття він ставився соромливо й недовірливо. Він простодушно помітив, що Лінгард не дивився ні на небо, ні на море, ні на шхуну — нікуди. І тепер Картер відчув себе ще самотнішим і безпораднішим, як і тоді, коли його кинули самого, довіривши на нього два кораблі, заблука-них серед мілин, оповитих якоюсь нещасною таємницею. З того часу, як Лінгард повернувся, Картер, замість того, щоб радіти, побачив, що відповідальність лягла на його плечі значно більша. Він зрозумів, що Лінгарда потрібно якось розворушити.
— Капітане,— з розпачем вирвалось у нього,— ви не можете сказати, що я страшенно докучаю вам з самого ранку, коли ви повернулися на борт. Та ви повинні розповісти мені дещо. Що буде з нами? Будемо битись чи тікати?
Лінгард спинився, і Картер з певністю помітив, що той всміхається до нього. "Ага! — подумав Картер.— Таки розворушив"; і він почув, що несміливість одлетіла і скористався з слушного моменту.
— Знаєте, аер, що б там не трапилось, а вам потрібен помічник. Бо я спровадив з корабля отого недотепу Шоу. Він каламутив тут усіх матросів. Учора я наказав йому чухрати геть разом з усім своїм шматтям, тобто поїхати на яхту. А він здійняв страшенну бучу, наче хотів я скинути його за борт. Я застеріг, що як не піде тихо-мирно, зв'яжу його, як барана. Проте він сам зійшов по сходах, сварячись на мене кулаком й віщуючи, що коли-небудь мене повісять, як пірата. На борту яхти він буде не шкідливий. А тепер сер, хвалити бога, ви віддаватимете накази, а не я.
Лінгард повернувся і пішов. Картер не ворухнувся. Та незабаром його покликали з другого кінця палуби.
— Яку людину ви підібрали вчора ввечері? — тихо спитав Лінгард.— Здається, ви щось говорили, коли я прибув на бриг?
— Я намагався розповісти,— щиро промовив Картер.— Та скоро кинув. Ви ж не зважали на моє оповідання. І я подумав, що вам потрібно лишитися самому. Хіба ж я знаю ваші звички, сер? Чи ви помітили, що рано-вранці я п'ять разів підходив до дверей, щоб глянути на вас? А ви сиділи...
Він враз спинився, а Лінгард поспитав:
— Ви п'ять разів були в каюті?
— Так. І на шостий я поклав звернутися до вас, щоб ви помітили мене. Не міг же я зостатись без наказів. Треба доглянути двох кораблів й багато дечого зробити...
— Уже тут нічого робити,— сказав Лінгард із таким виглядом, що Картер змовк.
— Навіть це знати, і то добре,— промовив Картер.
— Я ще і досі приголомшений,— признався Лінгард, дивлячись на Картера.
— Ви дуже близько були від вибуху? — спитав юнак із співчутливою цікавістю.
— Близько,— промовив Лінгард.— Це, мабуть, трапилось у мене в голові.— Він стиснув голову руками і опустив їх.— Що то за людина? — знову спитав він.— Звідки він?.. Може, він досі вже помер,— заздро докинув Лінгард.
— Ні, сер, живучий чорт,— одмовив Картер.— Я розповім вам, як це було. Як я казав уже раніше, я не хотів кидати вас, воліючи знайти живим чи мертвим. І от учора, коли сідало сонце, тобто після полудня, я посадив у два човни людей і плив до берега, щоб виміряти дно й знайти якийсь прохід: хотів іти шукати вас на бригові чи в яхті, але не в тому річ. Нараз побачили ми три... чотири плавучі стовбури. Матрос з мого човна помітив на одному з них червоне шмаття. Я захотів поглянути, що то таке. То був саронг цього нещасного. Він зачепився між гілками й не дав скотитися йому у воду. Запевняю вас, що я ніколи так не радів, коли побачив, що він ще дихає. Якщо нам пощастить його урятувати, подумав я, то він хоч дещо розповість. Стовбур приплив з протоки бухти. На мою думку, цей чоловік лежав на ньому майже півдня. Ми опустили його через грот-люк униз і поклали в гамак. Він ледве дихав, але вночі враз опритомнів, скотився з гамака й ліг долі, на циновці. Певно, йому там було краще. Та говорить почав він тільки вранці, тому я зразу й зійшов до вас сказати, але ви не помітили мене. Я вже казав вам і про те, хто він, але не знаю, чи чули ви мене.
— Не пам'ятаю,— тихо сказав Лінгард.
— Чудні вони, оті малайці. Вранці був ледве живий, а тепер цілу годину говорив з Вазубом. Ви спуститесь до нього, чи послати матросів, щоб принесли його на палубу?
Лінгард на мить завагався.