володар огнепальної зброї, який міг роздавати коштовні подарунки і заподіювати смерть; приятель їхнього правителя, ворог їхніх ворогів, знаний роками, а проте таємничий. На своїх постах, спершись на стовпи біля бійниць, вони позирали одне на одного і часом пошепки обмінювались словами.
А Лінгард думав, що він сам. Він уже не відчував світу. Те, що сказав він д'Алькасерові, була одверта правда. Він ні про що не думав, бо був у стані людини, що заглянула в двері раю, і це скороминуще видіння розірвало його зв'язок із усіма земними справами. Через своє велике почуття він забув навіть за себе і тільки — споглядав себе, як зовсім сторонній об'єкт величних переживань, що підкосили чи принижували,— він і сам не міг розібратись, що саме було. Кожна тінь думки, кожне скороминуще відчуття порушувало найкращий спогад. Він не міг далі терпіти.
Коли приїхала м-с Треверс, він спробував провадити переговори з Беларабом і побачив, що не має сили, хоч зібрав усю силу волі, щоб стримано скінчити нараду, пославшись на пізній час. Це була найдивовижніша причина для людей, яким час ніщо, бо в житті і вчинках вони не потребують годинника. Лінгард ледве розумів, що він говорить і що робить, і коли вийшов, усі заніміли від здивування, бо велика зміна відчулась в його вигляді й поводженні. Підозріла тиша довго панувала у великій залі Белараба.
Підперши голову рукою, м-с Треверс, уже не стримуючи дихання, зовсім близько почула, як наближалась до неї хода, що викликала в ній тривогу, каяття й надію.
Вона не змінила пози. Темночервоний блиск тьмяно освітлював її обличчя, білу звислу руку, ноги, взуті в сандалі. Кроки, що непокоїли її, спинились біля неї.
— Де ви були ввесь час?—спитала вона, не озираючись.
— Не знаю,— відповів Лінгард. Він казав чисту правду, бо дійсно не знав. З того часу, як він випустив цю жінку з своїх рук, думки в нього переплутались і покинули його. Події, речі зовсім утратили для нього свою силу. Вони більше не обходили його, були порожні, безсилі. Ображений і здивований Белараб, д'Алькасер, з його ласкавим дотиком та приязним голосом, поснулі люди, схвильоване селище і неспокійні мілини немов одсунулись од нього в безмежне, жалюгідне презирство. Може, вони й існували. Може, ждали його. Ну й нехай ждуть: нехай усе жде до завтра або до кінця світу.
— Я тільки знаю,— говорив він далі і так промовисто, що м-с Треверс аж підвела голову,— куди б я не пішов, я понесу вас із собою в своєму серці.
Тонкий слух м-с Треверс відчув у цих словах стриману злість, непевний острах, захоплення і нерішучість*
Вона ще добре пам'ятала все, і так виразно, що не стрималась і ніби крізь сон прошепотіла:
— Чи не збирались ви роздушити мене? Він відповів тим самим тоном:
— Я не міг би цього зробити. Ви надто дужі. Хіба ж я був грубий? Я не хотів бути грубим. Мені часто говорили, що я не знаю своєї сили. Ви, здається, не могли пролізти крізь той отвір; я схопив вас і поміг. В моїх руках ви дуже легко добулися сюди. Тоді зненацька я подумав: "Тепер-то я упевнюсь".
Він спинився, ніби йому захопило дух. М-с Треверс не сміла ворухнутись. Непорушна, в позі людини, що шукає приховану правду, вона прошепотіла: "Упевнитись?".
— Так. І тепер я певний. Ви тут, ось тут! А спершу був непевний.
— О, ви були непевні? — мовила вона.
— Ні.
— Так ви шукали дійсності...
Він повторив, наче говорячи до себе:
— Тепер я певний.
Нога її, уся рожева в блискові жару, відчувала тепло. Теплувата ніч оповивала її тіло. Ще бувши під впливом його сили, вона віддалася хвилинному спокою, що обгорнув її так ніжно, як обгорта нічне повітря в блідому сяйві зорі. "Яка чиста в нього душа", подумала вона.
— Ви ж знаєте, я завжди вірив вам,— почав він знову.— Знаєте, що вірив. Ну от. І я ніколи не вірив вам так щиро, як вірю зараз.
їй спало на думку, що ще ніколи не чула голосу, який подобався б їй так, як цей, крім одного. Та то був голос славетного актора; а ця людина для того світу нічого не значила. Голос його переконував, зворушував, бентежив, заспокоював своєю внутрішньою щирістю. Він хотів упевнитись і очевидно впевнився; і занадто стомившись, щоб протистояти примхам своїх думок, м-с Треверс трохи звеселіла, коли подумала, що очевидно він не розчарувався. І міркувала: "Він мені вірить. Які чудові ці слова! З усіх людей, що могли б вірити мені, одного я знайшла аж тут. Вірить мені більше, ніж собі". Несподіване каяття розірвало її спокій, і вона голосно сказала:
— Капітане, ми забуваємо, як ми зустрілися, ми забуваємо, що зараз тут ведеться. Не треба. Я не хочу сказати цим, що ви помиляєтесь, вірячи мені, та мушу вам признатися де в чому. Мушу сказати вам, якг я сьогодні добулася сюди. Йоргенсон...
Він з силою перебив її.
— Йоргенсон. Хто такий Йоргенсон? Ви прийшли до мене, бо не могли не прийти.
У неї забило дух.
— Але я мушу вам сказати. У моєму приїзді є щось таке, чого й сама не можу зрозуміти.
— Ви нічого не можете мені сказати, чого б я не знав,— ніби захищаючись, сказав він.— Нічого не кажіть. Сидіть спокійно. Часу ще досить до завтра. До завтра. Ніч скоро скінчиться, і ні до чого в світі мені нема діла, окрім вас. Дайте ж мені ваш спокій.
Вона досі не чула таких слів з його уст, тому відчула до нього надзвичайно ніжну жалість. Чому їй не скоритись його настроєві, коли він так хоче цього. Ці ж хвилини, мабуть, ніколи знову не повернуться. Вона бачила, як він поворухнувся в темряві, мов не наважувався сісти поряд. Та враз одкинув ногою жар і сів просто на землі, біля її ніг. Вона не злякалась-, відчувши, що він поклав свою голову їй на коліна. М-с Треверс не злякалась, але це глибоко її зворушило. Нащо мучити його питаннями про визволення й полон, про насильство й інтриги, про життя й смерть? Він був не в силі говорити про все це, і їй здавалось, що й вона не хоче говорити, що через це велике співчуття зовсім не зможе говорити. Єдине, що могла зробити: покласти руку йому на голову і мовчки, тихими рухами відповідати на його слабке тремтіння. Чи то було зітхання, чи ридання? Вона аж скам'яніла від надмірного зворушення та глибокої ніжності до нього.