— Ви можете мені відповісти? — сердито крикнула м-с Треверс.
— Том був зайнятий. Човен саме відпливав,— бубонів Йоргенсон, наче міркуючи.
— Ви, певно, не хочете мені сказати? — безстрашно накинулась на нього. Вона не соромилась Йоргенсона. Тепер нікого й нічого не соромилась. А Йоргенсон вів далі, голосно міркуючи:
— Гадаю, що тепер йому й без цього досить діла, та й мені буде.
М-с Треверс хотілося схопить за плечі цю примару і трясти, доки той не попросить змилуватись. Та враз її білі руки безсило звисли.
— Я ніколи, ніколи не довідаюсь про це,— прошепотіла сама собі.
Вона спустила долі вії, немовби закриваючи лице, бо їй огидне було таке приниження; але так само жагуче хотіла знати правду. Жоден звук не досягав її. А коли знову звела очі, Йоргенсона вже не було перед нею.
На мить м-с Треверс побачила його, темного, в освітлених дверях, але одразу ж зник він з її очей, ніби поглинуло його яскраве світло. Сонце зійшло над Берегом Притулку.
Коли м-с Треверс вийшла на палубу, то ніби скинула з обличчя покривало. Очі її були широко розплющені й сухі від безсоння. Погляд її, безстрашний перед сонячним промінням, шукав чогось у найтемніших затінках речей, які щодня будили в ній пристрасну нетерпеливість. Лагуна, берег, кольори і форми вражали її більше, ніж раніш. Вона прикрила рукою очі від сліпучого сонця. На білому березі, облямованому темними огорожами, видно було, як ворушилися чорні цяточки людських постатей. Далі, за пальмовими гаями, визирали дахи будівель. На даху мечеті сяяли коралові прикраси, мов білі рози. Ліворуч, перед огорожею Тенги, багаття перетворилося на стовп диму. Там росло кілька високих дерев, і за ними м-с Треверс не могла бачити, чи скінчилася нічна нарада, чи ще й досі тяглася. Якісь невиразні постаті ворушилися там, і вона уявила собі Дамана, головного ватажка морських розбійників, із мстивим серцем й очима серни; Ментона, похмурого фанатика з великим тюрбаном, та другого святого з вузькою ганчіркою на стегнах замість одежі і з попелом на голові; Тенгу (про якого чула від інших), товстого, добродушного, хитрого, але готового пролити кров заради честолюбства, він, казали, уже наважився пройти під жовтою парасолькою (ознака високого становища).
Вона бачила, уявляла, навіть припускала реальність усього цього. Воно вже не було чудовим видовищем, виставленим для неї з варварською чванливістю. Вона вже більше не вагалась, розуміла реальність усього цього, та не відчувала його в своїй душі, як не можна відчути глибину моря під спокійним блиском його поверхні чи під бурхливим гнівом сірих хвиль. Очі її недовірливо й боязко блукали в далечині і враз наткнулись на порожню клітку. Усередині був гармидер: похідні ліжка поперекидано, одна подушка валялася долі, лампа так і висіла вгорі над столом і горіла блідожовтим вогником, схожим на клаптик тканини. Усе це вразило її своїм брудом, наче клітку вже давно покинуто було пустою й грубою фантазією. Та Йоргенсон, що сидів на палубі спиною до клітки, не байдикував. Його праця видавалась до того фантастичною й такою дитячою, що серце м-с Треверс стислося, коли вона побачила, як він пильно зосередився на своїй роботі. Перед Йоргенсоном на палубі лежали всякі шматки довгих і брудних мотузків. Він (тільки ідіот міг так бавитися) підпалював їх з одного кінця. Вони тліли дуже яскраво, часом тріскотіли. У тихому повітрі здіймалися рівнобіжні ниточки диму з кучериками на кінці і зникали. Ця зосереджена забава Йоргенсона переконувала, що він збожеволів.
В одній руці тримав годинника. Біля нього валявся клапоть паперу та огризок олівця. М-с Треверс була певна, що він її не чує і не бачить.
— Капітан Йоргенсон, чи не думали ви...
Він махнув їй недогризком, бо не хотів, щоб йому перешкоджали в його чудній роботі; і дуже поважно бавився тими клаптями мотузка.
— Я запалив їх усіх разом,— мурмотів він, дивлячись на стрілки годинника.
Найкоротший мотузок догорів і згас. Йоргенсон швидко записав щось і сидів непорушно, а м-с Треверс, не зводячи очей, дивилася на нього й думала, що все даремне. Інші нитки диму спіралями зникали перед уважним Йор-генсоном.
— Що ви робите? —сумно спитала м-с Треверс.
— Пробую фітілі...
Ніколи м-с Треверс не бачила його таким химерним і заклопотаним, як тепер. Він виявляв до краю людську слабість, тому й не стерпів її втручання; і так уважно, з таким глибоким інтересом спостерігав ці ниточки та циферблат, що коли зненацька розітнулось кілька пострілів з рушниці, навіть не звів голови, а тільки трохи похитав нею. Вона дивилася на клапті диму, що пливли понад Беларабовою огорожею. Прикрі звуки пострілів завмерли і, змішавшись, відбились над лагуною, як довге і поривчасте зітхання.
— Що це? — скрикнула вона.
— Повернувся Белараб,— бовкнув Йоргенсон. Остання ниточка диму зникла, і Йоргенсон підвівся.
Він зразу втратив інтерес до годинника і недбайливо засунув його в кишеню разом з клаптем паперу та недогризком олівця. Він знову відійшов у небуття, проте, схилившись через бильця, байдуже глянув на огорожу Белараба.
— Так, він вернувся,— сказав тихо.
— Що ж тепер буде? — скрикнула м-с Треверс.— Що робити?
Йоргенсон промурмотів:
— Я знаю, що робити.
— Ви щасливі,— гірко сказала вона.
їй здалося, що ввесь світ кинув її. Протилежний берег лагуни знову був схожий на розмальовану завісу. І м-с
Треверс подумала, що то востаннє говорила вона з ними: із д'Алькасером, з своїм чоловіком, з самим Лінгардом, і що всі вони назавжди пішли за ту завісу. З усіх білих лишився тільки Йоргенсон, який назавжди розквитався з життям. Знов м-с Треверс не могла стерпіти. Вона жагуче скрикнула:
— Чи помічаєте ви, капітане, що я жива?
Він звів на неї холодні, скляні очі, і вона жахнулась з їхнього виразу. Вже пішла геть, але спинилась, бо в тих очах на мить заблимала іскра.
— Я хочу поїхати до них. Я хочу поїхати на берег,— твердо промовила м-с Треверс.— Туди!
її простягнута рука показувала на берег, і воскреслий погляд Йоргенсона, сковзнувши по її білих пальцях, оді-йшов у просторінь.
— Немає шлюпки,— промимрив він.
— Так мусить бути човник. Я знаю, що є човник. Він мені потрібний.