— Ви певно не туди дивитесь,— почувся його голос. Він узяв її голову в руки і повернув праворуч.— Дивіться! Бачите?
— Ні. А що ж я маю бачити?
— Іскру,— сказав Лінгард, прийнявши руки.— Іскру, що перетвориться на вогнище перш, ніж ми пройдемо в лагуну.
М-с Треверс розгледіла червону іскру, що блимала на березі, далеко від Беларабової огорожі.
— Хмиз,— прошепотів Лінгард.— Якби в них було сіно, вогнище вже добре розгорілося б.
— Це означає...
— Це означає, що чутки вже розповсюдились. Багаття горить перед парканами Тенги. Тепер там всі старійшини села: розмови, хвилювання й сила облудних слів. Це вог-
нище Тенги! Кажу вам, м-с Треверс, що не мине і півгодини, як туди прийде Даман.
— Я розумію,— прошепотіла м-с Треверс. Лінгард обережно підвів її до билець.
— А тепер гляньте-но на другий бік бухти, де най-густіші тіні. То Беларабів форт, його будинки, скарби й підлеглі. Там сила. Я підтримував її. Підтримував до краю. Та що це все тепер? Те ж саме, наче зброя в руках у мертвих. І тільки звідти можна сподіватись допомоги.
— Не можна гаяти часу,— прошепотіла м-с Треверс, а Лінгард тихо відповів:
— Ні, не можна, коли я хочу врятувати те, що мені належить. Ви ж так сказали?
— Так,— прошепотіла м-с Треверс, не підводячи голови. Лінгард крутнувся і схилив голову до її плеча.
— Я ще сумнівався, як той раб, і мушу я цілувати край вашого плаття і каятись, що не йняв віри шляхетності вашого серця.
— О! Моє серце! —промовила м-с Треверс, усе ще споглядаючи вогонь, який зненацька розгорівся на велике вогнище.— Запевняю вас, що все це дуже мало значить.— На мить вона замовкла, щоб опанувати себе, і зрештою сказала:
— Кінчаймо.
— Сказати вам по правді, човен уже готовий.
— Ну, от і добре...
— М-с Треверс,— з зусиллям вимовив Лінгард,— вони ж для вас свої.— І враз схопився: — Не повезу ж я їх на берег, пов'язавши їм руки й ноги.
— Д'Алькасер знає. Ви побачите, що він готовий. Давно приготувався він на всякий випадок.
— Він мужчина,— промовив Лінгард.— Але я думаю про другого.
— А, другий,— повторила м-с Треверс.— Про що я думала? На щастя є д'Алькасер... Я спершу скажу йому.
Вона повернулась од билець і пішла до намету.
— Йоргенсон! — розітнувся на палубі Лінгардів голос,— повісьте-но ліхтар біля сходнів.— І він помалу рушив за м-с Треверс.
10 Д. Конрад
279
VI
Д'Алькасер по знаку м-с Треверс одступив назад і сперся на край столу. Він признався собі, що трохи хвилюється. І справді, коли просив м-с Треверс подати йому знак, то сподівався, що розхвилюється, але не ждав, що знак той буде дано так раптово. Він вважав, що ця ніч, як і всі інші, мине в нервовій дрімоті, в фізичних муках та в неспокійних думах. Проте його здивувало це хвилювання. "Як людина з розумом,— думав він,— я не повинен хвилюватись". Мабуть, незвичайність усього подіяла на нього. Ясно. Якби він лежав тяжко хворий десь у готелі і прислухався до зловісного шепоту, то не схвилювався б, як зараз. Так тоді ж він нездужав би, а в хворобі людина байдужа. Він навіть пожалкував, що не хворий. Хоча Треверс, очевидно, хворий, та це йому, здається, не дуже допомагає. Д'Алькасер глянув на ліжко, де лежав Треверс, зовсім непорушно, що навіть вразило д'Алькасера. Та він не довіряв Треверсові. Не можна було знати, що той зробить далі; звичайно, нічого він не міг зробити, але міг позбавити гідності ситуацію, яку можна було вважати за поклик долі, за заклик до мужності. Д'Алькасер, з його уважною спостережливістю і обережністю, мав за краще вважати себе жертвою не шахрая, а освіченої людини, що наївно змагається з небесною несправедливістю. Він не допитувався свого серця; йому на думку спали рядки французького поета: "завжди ті, що змагалися з несправедливістю неба, панували над таємним зачаруванням та любов'ю людською". До любові він ще не доходив, але не заперечував, що до Лінгарда ставився з таємною приязню і з великою пошаною.
Враз Треверс сів. "От настирливий!" подумав д'Алькасер, дивлячись на кінчики своїх черевиків і маючи надію, що той знову ляже. Треверс заговорив:
— Ви не спите, д'Алькасер?
— Запевняю вас, що ще не пізно. Темніє ж о шостій, а ми обідали десь біля сьомої; через це й ніч довга, а я не дуже-то люблю спати і можу заснути тільки пізно вночі.
— Я заздрю вам,— сказав Треверс із сонною апатією,— я все прокидаюся, немовби встаю з домовини.
Д'Алькасер звів очі й побачив, що м-с Треверс з Лін-гардом кудись зникли з освітленого місця. Вони відійшли
до билець, де д'Алькасер не міг їх бачити. Йому було трохи шкода Треверса, але це безсоння дратувало його. "Певно, цю людину заворожено", подумав він.— Йоргенсон...— голосно крикнув.
— Хто це? — пробурмотів Треверс.
— Так кличуть старого завідувача майном, що весь час швендяє по палубі.
— Я не бачив його. І нікого не бачу. Я нічого не знаю. Краще, мабуть, не помічати.
— Я тільки хочу сказати, щоб він дав мені колоду карт, може, ми зіграємо з вами в пікет?
— Я не певен, чи зможу сидіти з розплющеними очима,— промовив Треверс довірливим тоном.— Чи ж це не смішно, д'Алькасер?.. І потім знову прокидаюся. Жахливо!
Д'Алькасер нічого не сказав, та Треверс, здавалось, і не ждав відповіді.
— Коли я сказав, що моя жінка збожеволіла,— почав він зненацька, і д'Алькасер здригнувся,— то говорив це, звичайно, не буквально.— Голос його зазвучав трохи повчально, і він наче забув за перерву, коли удавав, що спить. Тепер д'Алькасер був переконаний, що Треверс таки удає, і, згорнувши на грудях руки, з нудьгою й покірно слухав.
— А справді, я хотів сказати,— провадив далі Треверс,— що вона жертва якоїсь химери. У суспільстві, як ви знаєте, підпадають різним химерам. Вони, звичайно, не ганебні; але найгірше в моїй жінці те, що її химери ніколи не подібні до химер людей з її класу. її примхи взагалі протилежні людським. Ви ж розумієте, у моєму становищі ця властивість її трохи непокоїть мене. Говоритимуть, що вона ексцентрична. Ви, д'Алькасер, бачите її де-небудь?
Д'Алькасер хотів сказати, що він не бачить м-с Треверс. Він навіть не чув ніякого шепоту, хоч безперечно на борту "Емми" тепер ніхто не спав. Але Треверс навіював йому непереможну недовіру, і він обережно сказав: