— Це тут наші новини?—значуще спитала вона.— Важко навіть уявити, що в такій дикій країні може хтось писати. І хто міг прислати вам ці новини на папері? Дасте мені глянути? Я зрозумію? Це англійською мовою? Ну, Королю Томе, не дивіться ж на мене так побожно.
Вона раптом підвелась з нетерпінням. Самоцвітні ґудзики й золоте гаптування вилискували в збірках її одежі, яка таємничо шелестіла.
— Я не можу витримати цього! — скрикнула вона.— Я не можу витримати, коли на мене так дивляться. Жодна жінка не витримала б такого погляду. Що ви бачите? Зненависть я зрозуміла б. У чім ви підозріваєте мене?
— Ви—надзвичайна,— прошепотів Лінгард, отямившись після її вибуху.
— От і добре, ви теж надзвичайний, Виходить, на нас обох одне прокляття, і мусимо разом терпіти, що б там не трапилось. Та хто ж міг надіслати вам цього листа?
— Хто?— мовив Лінгард.— Отой хлопчисько, що в темряві наскочив на мій бриг поблизу Карімаги. Була то найтемніша ніч, яку я коли-небудь знав. Проклята ніч!
М-с Треверс прикусила губу і, пождавши трохи, спокійно запитала:
— Він знову вчинив якусь перешкоду?
— Перешкоду! — крикнув Лінгард.— Цей дурень надзвичайно задоволений собою. Ви знаєте, коли ви посилали його до мене в ту ніч, як покинули яхту, він приїхав із набитим пістолем у кишені. А зараз він вчинив ще гірше.
— Ще гірше? — метнулась м-с Треверс.— Що ж він зробив?
Вона вихопила з непорушної руки Лінгарда аркушик паперу. Поки вона розгладжувала його, Лінгард підійшов і став поруч. Вона швидко пробігла очима перші рядки і далі вже читала уважніше. Врешті швидко зітхнула і глянула на Лінгарда. їхні обличчя зблизились, як ще ніколи не зближувались. М-с Треверс несподівано відчула зовсім нове почуття і глянула вбік.
— Ви розумієте, що ці новини значать?—прошепотів Лінгард. Рука м-с Треверс звисла.
— Так,— тихо мовила вона.— Порушено умову. Картерів лист починався так:
"Ви поїхали серед ночі і взяли леді з собою, не лишивши мені ніяких наказів. Але як моряк, я вважав, що обидва кораблі довірено мені. Тим часом за півмилі од нас чигала сотня піратів, щохвилини готових кинутись як тигри. Дні поминали без ніякісіньких наказів. Лишати кораблі та їхати на берег шукати вас не можна було й думати, доки пірати сиділи в нас на шиї. Поставте себе на моє місце. Чи уявляєте мою тривогу, мої безсонні ночі? Становище щоночі гіршало. Од вас не було й вістки. Не міг же я сидіти й сушити собі голову над незрозумілим! Я — моряк. Мій перший обов'язок — кораблі. Я мусив змінити це становище і, сподіваюсь, ви погодитесь, що я вчинив як моряк. Одного туманного ранку я підвів бриг ближче до мілин і, тільки розійшовся туман, розпочав стрілянину по прау дикунів, що заякорились у протоці. Ми спочатку цілили навмисне далі, щоб дати змогу тим волоцюгам вибратись і прилучитись до своїх приятелів, розташованих на березі. Я не хотів убивати людей. Тоді ми взялися до великої гармати, і за годину в обох прау вилетіло дно. Дикуни на косі вили й голосили за кожним пострілом. Вони могли лютувати скільки влізе, але мене це не обходило, бо я забезпечив себе як слід. І тепер вони як отара овець; з голоду не помруть, бо на косі є два чи три човники, що ними вони .вільно зможуть, якщо схочуть, поперевозити на материк своїх жінок.
Я гадаю, що вчинив як моряк, і надалі думаю робити те саме. Тепер, коли кораблі в безпеці, я вживу всіх заходів, щоб витягнути яхту з намулу. А тільки витягну, озброю човни і поїду шукати вас і джентльменів і не заспокоюсь, доки не довідаюсь, чи живий хто з вас, чи ні.
Сподіваюсь, що мої слова дійдуть до вас. Якраз тоді, коли ми скінчили з тими прау, приїхав із заходу чоловік, якого ви посилали біля Карімати перехопити нашого старшого офіцера. Він приволік на буксирі нашу першу барку з командою. Ваш серанг сказав мені, що він надійний посланець і що кличуть його Джаффіром. Він, здається, хоче якнайшвидше дістатися до вас. Я повторюю: кораблі й люди в безпеці, і я мушу знайти вас живими чи мертвими".
— Ви зрозуміли суть? — мовив Лінгард глухим голосом.
М-с Треверс, стискуючи в руці аркушик паперу, дивилась на нього тривожними очима.
— Він діяв проворно й непохитно.
— Він же не знав,— прошепотіла м-с Треверс.
— Він не знав. Не міг же я кожному довіряти! — запротестував Лінгард.— А втім, кого ж я міг лишити там? Мені ж здавалося, що він зрозуміє і без слів. Та він занадто молодий. Тепер він може пишатися з себе: зробив цю штуку досить моторно — чорти б його побрали з його моторністю! Наше життя залежало від мого слова, а тепер воно зламане, м-с Треверс. Зламане.
М-с Треверс лише хитнула головою.
— Вони швидше сподівалися б, що сонце й місяць попадають із неба,— провадив Лінгард із страшенним гнівом. Та за хвилину він уже не лютував, і м-с Треверс почула, як він прошепотів незрозумілу фразу: "На моїх очах".
— Що ви робитимете? — спитала вона.
— Що я робитиму?—повторив Лінгард.— О, так — робити. М-с Треверс, ви ж бачите, що я тепер ніщо, абсолютно ніщо.
Він пильно глянув на обличчя м-с Треверс, повернуте до нього з виразом остраху й цікавості. Удар, що впав на його голову, був такий страшний, що Лінгард уже нічого не відчував, мов занімів після страшенного болю чи після величезної катастрофи. Йому лишалось тільки дивитись на обличчя цієї жінки, бо світ його тепер утратив своє буття, свою форму, свої надії.
М-с Треверс одвернулась. Вона зрозуміла, що поспитала в Лінгарда таке, на що не можна відповісти. Для неї це була ліше проблема, а для нього повна криза. Безперечно, Картерів вибрик ламав угоду з Даманом, і м-с Треверс розуміла, що поясненнями тут нічого не вдієш. Вона відчувала не жах, а розгубленість, як людина, що спізнилася на поїзд. Тільки значно більшу розгубленість. Справжній жах мав виявитись потім. І Лінгарду це був удар у саме серце.
Він не сердився на Картера. Цей хлопець діяв як моряк. Він дбав про кораблі. Справжня причина його нещастя була інша, глибша. Тимчасом Лінгард розумів, що ця причина ховалась також в ньому самому, десь у незнаних глибинах його душі, в чомусь фатальному й неминучому. Він пробурмотів сам собі:
— Ні. Я нещасна людина.