— Так,— мовив м-р Треверс.— І навіть не подумали покласти для мене в клунок кілька речей. А, хоча ви були дуже схвильовані! Якби ви не дивились так трагічно на все, то згадали б про мою одежу.
— Я схвилювалась і нічого іншого не могла зробити. Чи вірите ви мені хоч у цьому?
М-р Треверс знов подивився на обличчя дружини. Воно було спокійне, поза — так само. Досі в тоні його відчувалась тупа злість. А тепер він став говорити високомовно.
— Ні, справді, я з досвіду бачу, що не можу звірятися на вас, бо у вас немає почуття, відповідного вашому походженню, громадському стану, ідеям класу, до якого ви належите. В цьому найбільше розчарування мого життя. Я вирішив ніколи не згадувать про це. Та ви самі й обставини заставили мене. Це зовсім не урочисті обставини. Це дуже прикро і принижує. Але так трапилось. Ви ніколи не виявляли серйозного інтересу до моєї діяльності. І чому ви враз поставились до мене, як до людини, я не розумію.
— Через те ви й не погоджуєтесь зі мною,— пояснила м-с Треверс тим самим тоном.— Але запевняю вас, ви могли б погодитись. Мої почуття були найприродніші й світські, цілком такі самі, які були б перед усім світом. І до того ж, як-не-як, ми — подружжя. Це ж відповідає звичаєві, що я тривожуся за вашу долю. Навіть людина, яку ви так не любите і якій не довіряєте (це, дозвольте мені сказати, найпалкіше почуття, яке ви коли-небудь виявляли), навіть ця людина визнала моє поводження за цілком пристойне. Це його власне слово—"пристойне". Я зробила, як треба було, і він нічого не сказав супроти цього. М-р Треверс неспокійно засовався на місці.
— Я переконаний, Едіт, що якби ви були чоловіком, то жили б дуже безладно. Ви були б справжнім авантурником, я хочу сказати,— з морального боку. Мені дуже важко. Ви зневажаєте серйозний бік життя, ідеї та често-^ любність тих верств суспільства, до яких ви належите.
Він спинився, бо його дружина знову закинула руки за голову й більше не дивилась на нього.
— Це цілком очевидно,— почав він знову.— Ми довго жили у вищих верствах суспільства, а ви завжди ставились до них так... так негативно! Ви ніколи не визнавали за потрібне досягнення високого становища. Я не пам'ятаю, щоб ви щиро цікавились і захоплювались успіхом, політичним чи громадським. Я ніяк не міг зрозуміти, чого ви сподіва-і лись од життя.
— Я ніколи не ждала від вас такої промови. Щождо того, чого я сподівалась!.. Я, мабуть, була дуже дурна.
— Ні, тільки не це,— щиро заявив м-р Треверс.— Це не безглуздя.— Він на мить завагався.— Це, на мою думку, сваволя. Я гадав краще не думати про прикру різницю в наших поглядах, якої я не міг передбачити, доки ми...
М-р Треверс виявив якесь урочисте збентеження. М-с Треверс, спершись підборіддям на руку, пильно дивилась на голу стіну будівлі.
— Ви дорікаєте мені за глибоку дівоцьку дводуш-* ність? — тихо спитала вона.
Кімната була сповнена гарячими, ледве помітними па-? хощами, що немов розходились від розсипаного волосся м-с Треверс. М-р Треверс не відповідав прямо на питання дружини, бо воно вразило його своєю грубістю і непристойністю.
— Я найбільше пояснюю це тим, що я тоді не володів собою і не міркував, як треба було,— мовив він.— Я... я не критично ставився тоді,— признався він; але й зайшовши так далеко, навіть не глянув на дружину і тому пропустив ледве помітну посмішку на губах м-с Треверс. Ця посмішка була така глибоко скептична, що виявити цей скептицизм можна було б тільки найтоншим натяком. Тим-то вона нічого не сказала, і м-р Треверс провадив далі, голосно міркуючи:
— Ваше поводження, звичайно, було бездоганне, але ви створили собі препогану репутацію глузливої й гордої, ви ставились до всіх з почуттям своєї переваги. Ви навіювали недовір'я найкращим людям. Ви ніколи не були популярні.
— Я нудьгувала,— прошепотіла м-с Треверс, пригадуючи все і підперши голову рукою. М-р Треверс скочив з матроської скрині, наче його що вкусило, але, звичайно, зробив це поважно й не дуже поспішаючи.
— Річ у тому, Едіт, що ви примітивні.— М-с Треверс теж встала, але зграбно й повільно; вона підійняла руки і, поправляючи волосся, замислено промовила:
— Не зовсім цивілізована.
— Не зовсім дисципліновані,— виправив м-р Треверс, на мить похмуро замислившись.
Вона спустила руки й повернулась до нього.
— Ні, не кажіть так,— запротестувала з дивним запалом.— Я найдисциплінованіша людина в світі. Я навіть наважуюсь сказати, що моя дисциплінованість не спинялась ні перед чим, крім самогубства. Та ви, мабуть, мене не зрозумієте.
М-р Треверс трохи скривився.
— Я й не хочу розуміти,— мовив він.— Так міг би сказати тільки варвар, що ненавидить делікатність і складніше, стриманіше, шляхетне життя. А в вас мене вражає ваше навмисне недобре поводження... Я часто дивувався вашим уподобанням. Вам завжди подобались крайні думки, екзотичні костюми, свавільні характери, романтичні особи, як от д'Алькасер...
— Бідний м-р д'Алькасер,— прошепотіла м-с Треверс.
— Людина без ніяких ідей, обов'язку чи корисності,— сказав м-р Треверс.— Чому вам його шкода?
— Чому? Тому, що він опинився в такому становищі тільки через свою добру вдачу. Він нічого не сподівався від подорожі з нами — ніяких політичних чи інших вигод. Я гадаю, що ви запрохали його на яхту лише для того, щоб порушити наше тет-а-тет, що дедалі більше набридало вам.
— Я ніколи не нудьгував,— заявив м-р Треверс.— Д'Алькасер, по-моєму, з радістю погодився. Він же іспанець, і йому не шкода марнувати свій час.
— Марнувати час! — обурено повторила м-с Треверс.— Він ще, може, накладе головою за свою добрість.
М-р Треверс не міг приховати свого гніву.
— А! Я й забув про ваші вигадки,— мовив він крізь зуби.— І все ж він тільки іспанець і до цього ганебного фарсу ставиться цілком байдуже. Занепалі раси мають свою власну філософію.
— Він виявляє досить турботи.
— Не розумію, чому ви звете це турботою. Я сказав би, що це певна відсутність поваги до себе.
— Чому? Тому, що він спокійний, чемний і стримав ний у своїх висновках. Але дозвольте сказати вам, що ви теж не дуже добре переживаєте ваші пригоди.
— І не сподівайтесь, щоб я маніжився, як ті чужинці. Я не звик до компромісів з своїми почуттями.