Зненацька очі його піймали на далекій косі червоний відблиск вогнищ Даманового табору, що блимнув і зник, як сигнальний ліхтар на рівній поверхні води. Це нагадало йому пре існування двох полонених. Якщо човен, що віз їх до лагуни, виїхав з коси одразу ж після того, як Гассім залишив табір, то м-р Треверс і д'Алькасер були вже десь далеко в бухті. Кожна думка про діяння ненависна була Лінгардові, бо все, що не зробив би він, прискорило б його розлуку з цією жінкою, якій він звірив усю тайну свого життя.
А вона спала. Вона могла спати! Він глянув на неї, як дивляться на безжурно сплячу дитину, але серце його несамовито колотилось. Близько них, уздовж рифів, стогнав приплив, гурчала вода між камінням, чіпляючись за стрімчаки з трагічним шепотом, подібним до обіцянок, прощань, благань. Здалеку, з безпросвітної ночі, долинув гуркіт хвиль, що штурмували з моря мілини. Та він відчував близькість цієї жінки з таким напруженням, що нічого й не чув... І враз згадав про смерть.
— Прокиньтесь! — крикнув він. М-с Треверс глибоко зітхнула; бризки води хлюпнули їй у вічі, й вона почула, як краплини потекли по щоках, відчула на губах теплий і гіркуватий присмак їх, схожий на сльози. Зашипівши, хвиля шпурнула човен угору; підіймаючись одна за одною, хвилі разом із вітром понесли його по рівній гладі моря в певному напрямку.
— Обійшли риф,— сказав Лінгард з полегшенням.
— Нам була якась небезпека? — пошепки спитала м-с Треверс.
— Так, вітер залягає, й ми опинилися в дрейфі, дуже близько від гострих скель,— відповів Лінгард.— Я мусив вас збудити. Бо не дуже добре було б прокинутись, борсаючись у воді.
Так вона спала! Це було неймовірно, що вона заснула в цьому човнику, в такому бурхливому морі. Чоловік, що сидів поруч неї, нахилився вперед, простяг руку, і човен, захоплений вітром, пішов швидше, розрізаючи піну своїм рівним кілем. Непорушний чорний берег у зловісному мовчанні невиразно стелився перед ними. Вона показала його Лінгардові.
— Гляньте на цю страшну хмару.
— Ця хмара — берег, і зараз ми увійдемо в бухту,— спокійно мовив Лінгард. М-с Треверс уважно глянула на берег. Так, то була земля! Вона видавалась їй невиразною, мов хмара, межею, зловісною й нерухомою, над цим бурхливим морем; вона ховала в своїй глибині неспокійних людей, що були для неї наче фантастичні тіні.
V
Що найбільше вразило м-с Треверс, як тільки вона глянула на Йоргенсона, так це його подоба до людини з того світу. Він так далеко був від людського життя, що його висхле тіло, повільні механічні рухи, застигле, без ніякого виразу обличчя виявляли непереможну байдужість до всього надзвичайного на світі. Цей воскреслий мрець, якого немов оживили якимись чарами, зачовгав палубою свого мертвого корабля і глянув на м-с Треверс своїми глибокими, невиразними, пекельними очима. На неї ще ніхто так не дивився, чудно й неуважно. Проте він їй не спротивився. У світлі ранку, білий з голови до ніг, у зовсім чистій одежі, що вкривала майже примарне тіло, добре поголений (бліді запалі щоки Йоргенсона вилискували так, наче він голився що дві години), він був такий чистий, ніби небесний дух, вищий за брудні стосунки з матеріальним світом. Він навіть не привітався.
Лінгард зразу звернувся до нього:
— Ви, Йоргенсоне, зробили справжні сходи на борту шхуни,— мовив він.— Дуже добре було нам підійматися на борт, але, на випадок наскоку, чи не думаєте ви, що...
— Я думав.— Не було нічого на світі байдужішого за голос колишнього капітана Йоргенсона з "Дикої Троянди" з того часу, як він перебрів Річку Забуття і повернувся до живих людей.— Я думав , але з того часу, як минула загроза колотнечі...
— А ви не маєте наміру здіймати бучу? — перебив Лінгард.
— Ні. Я не бачу потреби в ній. А ви, королю Томе, збираєтесь?
— Може, й доведеться.
— Так ви приїхали сюди цим малим човником, щоб розпочати щось таке?
— Що ви? Хіба ви й досі не знаєте мене?
— Гадав, що знаю. Хіба ж я знав, що така людина, як ви, вирушає битися, везучи з собою жінку?
— Ця леді — м-с Треверс,— мовив Лінгард,— дружина одного з нещасних, що полонив Даман... Це Йоргенсон, приятель мій, що я казав вам, м-с Треверс.
М-с Треверс злегка посміхнулась. її очі блукали скрізь. Незнайоме оточення, непереможна цікавість, внутрішня боротьба надавали їй такого вигляду, наче вона впала з неба. Простодушна, наївна поза її виявляла здивування. Між цих двох чоловіків вона здавалась дуже молодою і простодушною. Лінгард дививсь на неї з такою несвідомою ніжністю, з таким здивуванням, як часом молодий жених дивиться на свою наречену. Він зовсім не скидався на завойовника. Йоргенсон, навпаки, мав вигляд здивований і байдужий, ніби нічого не чув і не бачив. Але мабуть він знав усі таємниці на цьому світі, бо дуже просто спитав:
— Як вона втекла?
— Леді не була на косі,— коротко пояснив Лінгард.
— На якій косі? — неуважно спитав Йоргенсон.— Яхту пограбовано, Томе?
— Зовсім ні,— відповів Лінгард.
— Багато побитих? — допитувався Йоргенсон.
— Кажу ж вам, що нічого не було,— нетерпляче сказав Лінгард.
— Що? Бійки не було? — знову допоминався Йоргенсон зовсім байдуже.
— Ні.
— А ви ж бойова людина...
— Слухайте, Йоргенсоне, що я кажу. Справи повернулися так, що поки зібралися битися, то вже було пізно.— Він повернувся до м-с Треверс, що стояла мовчки, озираючись навколо неспокійними очима і злегка посміхаючись.— Коли вчора ввечері я говорив з вами з човна біля яхти, було вже надто пізно. Ні, для цього навіть і часу не було. Я розповів вам, м-с Треверс, усе чисто про себе, і ви знаєте, що я кажу правду, коли заявляю, що було занадто пізно. О, якби ви були тільки самі на яхті!
— Так,— відповіла вона,— але я була не сама. Лінгард схилив голову. Уже в яскравій прохолоді ранку передчувалась денна спека. Посмішка зникла з губ Едіт Треверс, і очі її спинились на схиленій голові Лінгарда; якби Йоргенсон глянув на неї, то побачив би, що в них був вираз загадковості. Та Йоргенсон ні на що не дивився. Немов з далекого мертвого минулого, він спитав:
— Що ви лишили там, Томе? Що там тепер?
— Яхта на мілині, бриг на якорі, а на косі розташувалась сотня іланунських пройдисвітів з трьома ватажками й двома військовими прау біля берега. Може, Даман ще там...