— Коли й ви так говорите, значить це правда,— одка-зав Картер.
— Що?—неуважно спитав Лінгард.— Пожбурили палюгу? Кинули списа!
— Так! — мовив Картер,— але я нічого не казав. Я тільки хочу знати, чи не шпурнули й на господаря такою штукою. Та, мабуть, ви значно більше знаєте про це.
Лінгард занурив пальці в бороду і глибоко замислився: стояв, схиливши голову, освітлений сліпучим полум'ям смолоскипів.
— Ви, певно, думаєте, що все це я зробив? — нараз спитав він, не підіймаючи голови.
Картер глянув на нього з цікавістю.
— Бачте, капітане, м-с Треверс сказала мені дещо про той човен, якого ви затримали. Як вона про це довідалась, один бог знає. Потім жалкувала, що сказала мені, хоч для мене це не було новиною... Я ж мушу скласти два та два... А ракети?.. Я ж не сліпий. Краще б мені одкусити язика, ніж розповідати їй про нашу першу спірку. Та все це трапилось так несподівано... Тепер усе змінилося. Кожна жінка злякалась би, а м-с Треверс відважніша за всіх мужчин на яхті. Інші опудала добре злякались; воно ж таки темно, і щось може трапитись таке, до чого вони не звикли. Але вона щось має на думці. Я не можу її зрозуміти! — Він змовк, знизав плечима.— Не більше, як вас, капітане!
— Так вас це непокоїть? — спитав Лінгард.
— Так, капітане. Хіба ж не дивно? Спиняють човни, викрадають джентльменів...
— Все ясно, як день,— захоплено гукнув Лінгард.—■ Я ж не можу кинути...
Він обірвав. А Картер ждав. Люди стояли тихо, тримаючи смолоскипи і одвернувшись від вогню; грайливий відблиск освітлював частину щогли, яка світилась у чорній темряві, наче колона. Кілька мотузів, збігаючи вгору, зникали в небі, а там вгорі блимотів блок, з якого звисала осяяна світлом рея. Небо над бригом було хмарне; вітер навіть не дихав.
— Кинути...— повторив Картер, неспокійно човгаючи ногами.
— Нікого,— закінчив Лінгард.— Я не можу кинути... Ясно, як день. Не можу!.. Ні! Ні! Нічого!
Він пильно дивився кудись у далечінь, і Картер, глянувши на нього, дещо зрозумів. "Це погано", прошепотів він майже всупереч свого неясного спочуття.
Він спантеличився й відчув якусь таємницю навколо. Ніколи не знавав він нічого такого, коли служив у старого Робертсона на "Ляїмуні", хоч і багато бачив, і сам брав участь у деяких таємних справах. Але такого йому ще не траплялося. Тут було щось таке невловиме, що' дуже вражало його. Він був стривожений, наче на ці події війнуло чимсь магічним, а люди ці навмисно ускладняли мандрівку яхти, надаючи всьому якогось незрозумілого значення; проте все це відчувалось у словах, у рухах, у подіях, викликаючи неясну тривогу.
Він був не з тих, що довго риються в думках, до того ж і не мав часу. Тому й відповідав так на питання Лінгарда. Ні, він не сказав би, що м-с Треверс, як гадає Лінгард, чогось боїться. Вона, певно, щось має на думці. Так, так! Щось має. Хлопці перелякались. Чи будуть битися вони? Звичайно будуть, коли примусять, бояться вони чи ні. Він добре знав це з власного досвіду. Але хотів би мати щось краще за ганшпуг, щоб битися. Проте...
Картер замовк.
— Нащо вам треба, щоб ми билися?—несподівано спитав він. Лінгард здригнувся.
— Ні, ні, не треба,— відповів він,— я й не просив би вас про це.
— Важко збагнути, капітане, що ви хочете робити,— відказав Картер,— всього двадцять чотири години тому ви хотіли застрелити мене.
— Я тільки сказав, що швидше застрелю вас, ніж дозволю здіймати тривогу,— пояснив Лінгард.
— Одна ніч не схожа на другу,— промимрив Картер,— але як я можу знати? Мені здається, ви самі створюєте собі перешкоди.
— Добре, хай так,— мовив Лінгард, враз спохмурнівши.— А чи билися б ваші люди, якби я їх озброїв як слід?
— За вас чи за себе? — спитав Картер.
— За жінку,— гукнув Лінгард.— Ви забуваєте, що у вас на борту є жінка. За інших я зовсім не турбуюсь.
Картер замислився.
— Сьогодні не готові,— мовив він згодом.— Серед матросів є зо два таких, що зможуть, а решта зіб'ються докупи, як вівці. Ні, не сьогодні. Дайте їм час трохи отямитись, якщо ви хочете, щоб вони билися.
Він подав ці факти цілком правдиво, але не дуже-то довірливо, бо власне становище надзвичайно тривожило його. Він нічогісінько не розумів, не знав, чи вірити, і проте мав якесь непереможне бажання допомогти цій людині. В усякому разі це треба було для них, а може, й з політичних міркувань, іноді ж все здавалось безглуздям, бо сам він непевний і безпорадний. Іноді сердився. В такі хвилини відчував у кишені рукоять пістоля. Він захопив цю зброю, коли м-с Треверс наказала йому їхати на бриг.
— Якщо він буде сперечатися зі мною, я стрельну в нього і тікатиму,— сказав він їй.
Він пригадав, як злякалась м-с Треверс. Розуміється, вона не звикла чути такі слова. Отже, даремно було слухати її. Раз обпечешся, то вдруге як слід бережешся. Він зовсім не бажає, щоб його знову захоплювали чи ображали.
— Я не дозволю йому схопити мене. Я вам, м-с Треверс, ще знадоблюся,— мовив він,— і обіцяю вам не бахкати з цієї штуки, доки він сам не зачепить мене.
7 д. Конрад
177
Він виявив доволі мудрості й рішучості, щоб не поступатись перед нею, хоч її хвилювання на мить вразило його. Коли ж човен уже відпливав від яхти, вона гукнула:
— Ви не повинні стріляти! Ви не розумієте!
її голос ледве долинув до нього в темряві і скидався на зойк в біді.
— Давай, хлопці, давай,— підігнав він матросів.
Він був досить розумний, рішучий і молодий і майже хотів, щоб "до того дійшло". Навіть звелів гребцям три-ї мати лодку біля самісінької корми.
— Коли я стрибну в човен, зразу одштовхуйтесь і дай-: те ходу,— сказав він їм.
Зараз йому не дуже-то хотілося стріляти, та він рішуче тримав у думці свою чудову вигадку, тому спитав:
— Може, краще мені повернутись на яхту? Не почувши відповіді, продовжив:
— М-с Треверс наказала мені переказати, що хоч там що, вона вам вірить. Здається, вона жде якоїсь відповіді.
— Вірить мені,—повторив Лінгард. Очі його заблищали.
З кожним хитанням смолоскипів гойдались тіні на палубі, а постаті людей, що стовбичили навкруг, були зовсім непорушні, з темними обличчями й блискучими очима.
Картер крадькома засунув руку в бокову кишеню: