— Не чіпає мене! Здається, вахтенний іде на корму? Я не хочу, щоб хтось знав, що я знову приходив сюди... Слухайте! Я затримав вашого другого човна.
Голова й плечі його зникли, ніби він пірнув у воду. Вахтенний, що мав охоту розсістися в якомусь розкладному кріслі на кормі, побачив господареву дружину, підійшов до лампи, що висіла на стовпі, підкрутив її й ліниво пішов на прову.
— І ви наважились! — прошепотіла м-с Треверс, а Лін-гардова голова знову випірнула з-за корми.
— Треба було наважитись або відмовитись від усього. Допомога з проток прийшла б запізно, і я не міг би оборонити вас. Я сподівався побачити тут розважних людей і поговорити з ними, та помилився. З дуже далеких країв приїхали ви і не можете тут усе зрозуміти... Так от, я наважився перехопити вашого другого човна, а також послав чоловіка, який насмілиться схопити й самого губернатора. Він затримає човна, ви не побачите його. Але я тут. А ви сказали, що вірите мені.
— Так,— прошепотіла вона.
— То я й хочу розповісти вам усе... Але, що ви тепер думаєте про мене? Я одрізав вас од усього світу. Ви ніби крізь землю провалились. Хто турбуватиметься про вас? Хто знатиме? Хто домислиться? Може, й кілька місяців мине, поки хтось заворушиться.
— Я розумію, — спокійно мовила вона, —' ми безпорадні.
— І самотні,— додав він. Помовчавши, вона сказала.
— Що це означає? Ограблять, полонять?
— Це означає смерть, якби не було тут мене,— мовив він.
— Виходить, ви маєте тут силу...
— А чому ж ви досі живі? —кинув Лінгард.— Йоргенсон давно умовляв їх там на березі,— зашепотів він, махнувши рукою в той бік, де темрява здавалась ще чорнішою.— І думаєте, він стримав би їх, якби вони не сподівалися, що я от-от приїду?..
Лінгард ворухнувся, щоб урівноважити хиткого човна, а м-с Треверс знов заговорила, і думки її були так само невиразні, як і почуття.
— А цей... цей Йоргенсон, що ви казали, хто він?
— Людина,— відповів Лінгард,— така ж, як я.
— Як ви?
— Якраз такий,— мовив він чомусь з огидою.— Може трохи поміркованіший, та не щасливіший. Хоча з того часу, як загрузла тут ваша яхта, я починаю^ думати, що мені нема чого хвалитись своїм щастям.
— Хіба присутність наша тут така фатальна?
— Те саме, що іншому — смерть. Мені ж це гірше за смерть. І все залежить од вас. Тільки подумайте! Бо більш ніколи не трапиться такого випадку. А та людина, що врятувала мені життя, подумає, що я відцурався його. Та це нічого! Слухайте! Це така ж правда, як і те, що я стою тут і говорю з вами! Дівчина помре з горя.
— Ви її любите? —тихо спитала м-с Треверс.
— Як свою дочку.
З її уст злетіло тільки здивоване "О!", і вони змовкли. Потім він знову почав:
— Ось слухайте! Коли ще був я юнгою на рибальському судні, ви, люди з яхт, були мені такі ж чужі, як вам малайці. Я кинув Англію шістнадцять років тому й об'їздив усю землю. Чимало часу треба було, щоб забути все. Що ви мені проти цих двох малайців? Якби я вмер ось тут, на цьому місці, чи засмутилися б ви? І в Англії ніхто не сумував би. Ніхто на світі—тільки ці двоє.
— Що ж мені робити? — заблагала вона. Він пильно глянув і спитав:
—: Чи знаєте, в якій ви небезпеці? Чи боїтесь?
— Ні, зовсім ні. І... правду кажучи... я не боюсь.
— Не боїтесь?—здивовано гукнув.— А може, ви не вірите мені? А я повірив вам! Уся моя надія лише на вас.
— Ви не зрозуміли мене,—запально мовила вона.— Усе це таке незвичайне, дивне... раптове... такого ще зі мною не було.
— Звичайно! — кинув він.— Хіба ж ви знали небезпеку чи тривогу? Але, збагнувши, ви...
— Ви хочете, щоб я сказала, що боюся!—М-с Треверс засміялась.
Ніч пояснішала, наче від сонця, й засяяла, як день; а коли жінка змовкла, знову насунулась темрява й боляче вразила його.
— Я не певна, чи зможу вам допомогти,— продовжила вона серйозним тоном.
— Не зможете? — вагався він.— А справа стоїть так, що, й не удаючи, можна злякатись. Кажу ж я вам,— швидко заговорив він,— що я не зможу нічого зробити, якщо ви всі не допоможете мені.
— То ви хочете, щоб я удала, що боюся? — швидко спитала вона.
— Так, щоб удали... Якщо можете... Але ви, мабуть, ще ніколи в житті не удавали... Адже ніколи?
— Ні,— відповіла вона.
Несподівана прикрість в її голосі дуже вразила Лінгарда.
— Не ображайтесь,— мовив він.— Я знаю, як витягти вас із цього становища, хоч це не легка гра. Чи змогли б ви прикинутись?
— Може, коли б добре взялася. А що з того буде?
— Всі ви мусите переїхати на борт брига,— швидко почав він,— і тоді все може заспокоїтись без колотнечі. Якби ви сказали, що бажаєте цього, що неспокійно почуваєте себе на яхті... Зрозуміли?
— Так,— замислено сказала вона.
— Бриг невеликий, але камбуз цілком придатний для леді,— жваво продовжив Лінгард.
— Я певна, бо там же мала захист ця принцеса? — байдуже мовила вона.
— Я не буду вас турбувати. Ви мене навіть не побачите.
— Я майже певна цього, тільки...
— Я знаю своє місце.
— ...тільки навряд чи зможу вплинути,— сумно докінчила вона.
— Я не вірю цьому/— сказав він владно.— Ви просто не вірите мені, бо вважаєте, що тільки люди вашого стану говорять правду.
— Можливо...— кинула вона.
— Ви думаєте собі: цей чолов'яга цілком загруз серед піратів, злодіїв, негрів...
— Слухайте...
— ...якийсь тобі розбишака,— вів далі Лінгард. І урвав зовсім збентежений. Потім почув, як вона тихо сказала:
— Ви схожі на інших людей, бо зараз сердитесь, що не можете переконати іншу людину.
— Я серджусь! — сказав він пригніченим голосом.— Ви не розумієте. Я ж за вас думаю... Мені прикро...
— Я вам вірю, але не певна в своїх силах. Ви справили погане враження на м-ра Треверса.
— Погане враження!.. Він повівся зі мною, як з береговим волоцюгою. Та не в тому річ. Він ваш чоловік, а переляк такої, як ви, важко бачити й чужій людині, не те, що йому...
— Що це за макіавелізм!
— Що ви кажете?
— Я тільки дивуюсь, де ви бачили таке? На морі?
— Що бачив? — неуважно спитав він. І знов підкресн лив: —Одного вашого слова буде досить.
— Ви так думаєте?
— Я певний цього. Навіть я сам...
— Безперечно,— мовила вона,— та невже ви думаєте, шо після такої... такої., ворожої розмови вам легко буде поновити відносини?